Рустам Росул, перший закарпатець у національній збірній “Ігор нескорених”: Ставлю собі за мету участь в наступній Паралімпіаді

0
53

Цьогоріч українська національна збірна “Ігор нескорених” поповнилася закарпатцем. Це Рустам Росул, мукачівець, прикордонник, герой АТО. У 2014 році він був мобілізований, потрапив під обстріл, отримав важкі поранення, пройшов реабілітацію і зараз долає нові вершини – вже як спортсмен.

Рустам змагатиметься на “Іграх нескорених” у трьох дисциплінах: штовхання ядра, стрільба з лука та велоспорт на шосе. Нескорений закарпатець скромно говорить, що медалі на Іграх для нього — не головне. Так само скромно на питання, що ж тоді головне, зазначає, що це участь, а саме — нагода долучитися до національної збірної Нескорених, де зібрані справді сильні духом люди, які надихають рухатися далі в житті. Для себе Рустам Росул окреслює цей рух в напрямку як рух до нових спортивних вершин. Спортсмен показує добрі результати зі стрільби з лука, мріє про власний спортивний інвентар і прагне завоювати з ним медалі на Паралімпіаді у складі національної збірної.

ІСТОРІЯ З ІГРАМИ ДОВЖИНОЮ В ДВА РОКИ

– Рустаме, дуже приємно нарешті з вами познайомитися. Насамперед — спасибі величезне за службу країні, і вболіватимемо тепер за вас на Іграх! Розкажіть, як почалася ваша історія на “Іграх нескорених”?

– Це історія довжиною в два роки. Прийшла до мене Оксана якось (волонтерка Оксана Ремінець, допомагає Рустаму з 2014 року — авт.), каже, мовляв, ти не хочеш взяти участь в “Іграх нескорених”? Та, кажу, давай, вдома нудно сидіти. А що будемо вибирати? Стали думати. Ми пройшли тестування, пробували всі дисципліни, в яких я можу брати участь як сидячий. Тоді сподобалося ядро. У нас в ДЮСШ у Мукачеві є старий тренер, Дьордь Михайлович Балог — вирішили підійти до нього і попроситися на тренування, він при зустрічі дав добро. Так я ходжу на тренування зі штовхання ядра вже два роки. Цього року був на всеукраїнських змаганнях для візочників (це один з етапів відбору перед Паралімпійськими іграми) — здобув там бронзу та срібло.

– А лук і велосипед — ці види ви самі собі вибирали для участі, адже змагатиметеся на Іграх ще й у цих дисциплінах?

– Щось обирав, щось підвернулося. От, як велосипед — я давно хотів, але не було велосипеда, власне, аж до цього року. Мені його щойно дали у збірній, це я сьогодні четвертий раз на ньому катаюся.

– Справді?

– Ну так. Торік у нашої національної команди не було велосипедів, вони їх отримали тільки зараз і роздали спортсменам. Тому це для нашої збірної новий вид спорту. Як і волейбол (для візочників — авт.) — американці дали хлопцям інвентар, і ми можемо брати участь ще плюс в одному заліку на Іграх як збірна. Військовим головне що було? Медалі, медалі, медалі — тобто, результат. Американці, коли прийшли на наші збори, якось запропонували додати більше видів спорту для візочників, ну, і закупили візки. Головне — не медалі, кажуть вони, а командний дух, гра, участь у якомога більшій кількості видів змагань. Інакше – ще рік-два, казали вони, і ви будете самі між собою змагатися.

– Так ви стали велоспортсменом?

– Я справді давно хотів, якщо чесно, бо це добре стимулює м’язи (спина, руки). Але самотужки придбати не було змоги, такий велосипед коштує близько 3 тисяч євро. А цього року збірна вже знайшла кошти і закупила три велосипеди, плюс один — оцей якраз, на якому зараз їжджу я, — подарував Олександр Чалапчій (герой АТО, учасник “Ігор нескорених” минулих років — авт.). Він брав участь в Іграх раніше, цьогоріч відмовився, Чалапчій – фермер, 10 га пшеницею засіяв, каже – не має на змагання часу, урожай глядіти треба. А свого велосипеда віддав мені.

У ЗАКАРПАТСЬКІЙ ОДА ПООБІЦЯЛИ КУПИТИ ЛУК

– Ви казали, що вашій особистій історії з “Іграми нескорених” — два роки, тобто, ви раніше брали участь у відбіркових змаганнях?

– Так, два роки тому, з ядра, пауерліфтингу та греблі. Ми пішли на відбірковий етап, але до збірної мене тоді не взяли. Гребля не пішла, бо маю проблеми з легенями — після трахеотомії, а крім того, нема де тренуватися в Мукачеві. Ну, а зараз я в команді, й наразі є лук, ядро та велосипед. Луком займаюся два місяці всього, але цей спорт мені йде і планую надалі розвиватися в цій дисципліні. На тренування їздимо до Львова, до Дмитра Сидорука (колишній військовий, учасник “Ігор нескорених” — авт.) та Лесі Шах (вона виховала ціле покоління лучників, сама чемпіон світу зі стрільби, її чоловік, доньки — також імениті спортсмени) — там ціла генерація, є у кого вчитися. Дмитро дуже класний тренер, він викладається на всі 100%, дає добрі поради, кепкує часом. Я користуюся їхньою базою, бо своєї поки що нема. Ми нещодавно звернулися в Закарпатську ОДА за допомогою, пообіцяли купити лук. Але наразі я тренуюся на інвентарі львів’ян.

Єдине, що не знаю – чи вийде змагатися на “Іграх нескорених” і з лука, і зі штовхання ядра, бо є накладка у графіку: змагання із цих дисциплін в один день проходитимуть. Ну й узагалі, подивимося ще також, як із цим коронавірусом буде, – в Нідерландах теж є випадки захворювань. Сподіваємося, що нічого не скасують.

– Зараз основна робота – з велосипедом, я так розумію?

– Так, щодня тренуюся на набережній у Мукачеві — тут проклали велодоріжку, добре ганяти.

– Ви ставите перед собою якісь планки – щодо швидкості, наприклад?

– Основне зараз — напрацьовувати силу, робити кардіопідготовку, там треба буде змагатися на час і витримку (гонка 30 хвилин, командна).

– А як відчуття велосипеда? Він доволі неповороткий… Їздите на ньому й у місті?

– Та не дуже – в основному, через водіїв – вони мене не бачать на дорозі й не розуміють, що воно таке їде. Трохи важко, словом.

У ЗБІРНІЙ ВЕТЕРАНІВ Я – ЄДИНИЙ ПРИКОРДОННИК

– Той момент, що вас не одразу взяли до збірної Нескорених, додав запалу, щоби пробувати ще і ще?

– Так, по суті. Носа я не опустив після відмови. Але загалом треба сказати, що моя участь в Іграх — це заслуга Оксани. Вона постійно заохочує, змушує відривати зад від ліжка і йти на збори.

– Влітку у Львові був відбір, а тоді – фінальний у Києві восени. Я стимулювала Рустама брати участь і їхати, – каже Оксана Ремінець. – Я вважаю, що це круті змагання, туди з’їжджаються ветерани з усього світу, з України — найкращі, туди президент приїжджає, там героїзм у кожній молекулі повітря. Цього року ми показали гарний результат — і нас взяли, але ми навіть не повірили спочатку цьому успіхові. Із 250 спортсменів вибрали 20 чоловік. Тоді почалися збори, графіки, звикання до команди… Це все не дуже легко давалося спочатку Рустамові. Дуже багато спілкування, це буває важко, виснажує і фізично, й морально. Але Рустам справляється. Він молодець!

– А як вам, Рустаме, українська команда?

– Різні люди, усі АТО-вці, загалом, у нас багато спільного, є про що поговорити. У нас дуже класні тренери: зі штовхання ядра це, наприклад, Василь Вірастюк, головний тренер збірної – Сергій Конюшок. З ними просто спілкуватися дуже класно — поза тренуваннями.

– Прикордонників у збірній багато?

– Один (сміється).

УЖЕ ЗАПРОСИВ УСІХ НА БОҐРАЧ

– Один, і той із Закарпаття!

– Еге ж! До речі, Закарпаття в національній команді Нескорених участь бере вперше, раніше не було спортсменів з нашого регіону. Таке враження, що усі на заробітках. Хоча насправді хлопців достойних тут дуже багато, це ветерани 128-ї ОГШБ. Можливо, наступного року буде більше, адже зараз вирішили брати на “Ігри нескорених” і ветеранів з невидимими травмами (контузіями, до прикладу), бо раніше брали тільки з видимими.

– Зізнавайтеся: на боґрач уже запросили команду?

– О, я кликав на боґрач ще на перших зборах. Але зараз, на останніх, у квітні обов’язково варитиму для них у великому казані прямо там, у Кончі Заспі.

– Рустаме, що вам особисто дає участь в Іграх?

– Ну, треба ж Закарпаття просувати, роблю от імідж області (сміється). Своєю участю, насправді, показую, що у нас тут також є ветерани війни, які достойні представляти регіон на “Іграх нескорених”. На Закарпатті з ветеранським рухом – не дуже, особливо в Мукачеві, мало де є можливість зібратися, поспілкуватися. Ветеранські організації займаються більше юридичними проблемами ветеранів, фінансовими справами.

ХТО Ж ЛЮБИТЬ ПРО ТАКЕ ЗГАДУВАТИ?

– У вас травма після АТО? Розкажете свою історію?

– Ну, починається…

– Не любите згадувати, розумію…

– А хто ж любить про таке згадувати?!

– Ну, але не спитати я не можу.

– 2014 рік, перша хвиля мобілізації. Чопський прикордонзагін, була створена перша бойова комендатура, нас відправили на Схід. Новогродівка, Волноваха, Піски. Ми виїжджали невеликими розвідгрупами, один раз супроводжували вантаж і заїхали на чужий блок-пост. Тоді ще була мішанина з дислокаціями — тут стоїть наша Нацгвардія, а вже за 50 метрів — сепаратисти. Ми не туди повернули дорогою, ну, так вийшло. І нас обстріляли. Мене нашпигували кулями: 4 кульових поранення, осколки я не рахую. Пошкодили хребет, легені, черевну порожнину, праву ногу… Роберту Кісу (прикордонник із Мукачева, загинув у тому обстрілі, нагороджений посмертно, його іменем у місті названа вулиця — авт.) пощастило менше: він помер за два дні в лікарні. Коли після обстрілу нас забирали медики, я кричав лікарям, аби мене лишили, а рятували його, бо у нього дружина, дитина, а в мене сім’ї нема. Але вийшло так, що він не вижив. А в мене було 8 операцій, потім майже рік просто валявся у ліжку в госпіталі прикордонників у Києві. Потім – первинна реабілітація у Винниках (Львівщина) — на базі ветеранів, аж згадувати страшно ті умови. А тоді вже рік у США. Приїхав додому і потроху реабілітовувався сам, ремонт робив…

– Рустамові видали квартиру без нього за державною програмою за співфінансуванням міста Мукачева, вона була непідготовлена під його потреби, він як приїхав уперше, банально на візку не міг проїхати всередину, бо у двері не влізав. Ми це все пристосували під нього, він доти жив у орендованій квартирі, – додає Оксана Ремінець.

МОЄ ЖИТТЯ — СПОРТ І РЕАБІЛІТАЦІЯ

– Із чого зараз складається ваше життя, окрім Нескорених?

– Спорт, реабілітація — треба багато працювати, тому що ноги нерухомі, й треба, щоб м’язи повністю не атрофувалися. Лікарі після травми одразу казали, що навіть сидіти не буду. А я от сиджу, їжджу, спортом займаюся. І багато говорю (сміється).

– У місті знають, що ви — учасник команди українських Нескорених? Підтримують? Футболки для фан-клубу вже надрукували?

– Ні, ще друкуються (жартує). Про мою участь знають хіба що знайомі. Загалом, для Мукачева — то, як у нас кажуть, “такоє”. Ні, нема якоїсь суперпідтримки тут. Хоча це дуже класна подія в житті ветерана, це нові можливості й мотивація, реабілітація в суспільстві. Я знайшов себе у стрільбі з лука, маю бажання далі тренуватися, є запрошення виступати за Паралімпійську збірну. Дмитро Сидорук, який тренує мене у стрільбі з лука, каже, що маю добрі перспективи.

– Ставите собі за мету участь у Паралімпіаді?

– Спочатку треба мати інвентар, аби продовжувати якісно займатися. Нам пообіцяли допомогти з луком у Закарпатській ОДА — на це потрібно десь 3 тисячі євро. Якщо отримаю лук, зможу представляти й область, і країну на змаганнях. На Закарпатті немає наразі ні спортсменів, ані тренерів, які працюють з луком. А ще хочу зірвати куш на американських змаганнях — у Лас-Вегасі є крутий чемпіонат зі стрільби з лука, там призовий фонд – 50 тис. доларів. Маю бажання його виграти. Тренуватимусь.

– Я вам бажаю перемог — і на “Іграх нескорених”, і в спорті. Тримаємо кулаки! Привозьте золоті медалі!

Тетяна Когутич, 

Ужгород–Мукачево
Фото – Сергія Гудака та з особистого архіву Рустама Росула