Проблема оцінки демографічних втрат України внаслідок Голодомору-геноциду у контексті деяких новітніх досліджень

0
95

Олеся Стасюк,генеральний директор Національного музею Голодомору-геноциду

У статті проаналізовано проблему оцінки демографічних втрат України від Голодомору-геноциду у контексті основних тенденцій та підходів, які сформувалися у історико-демографічного науковому дискурсі по цій темі на сучасному етапі. Відстоюється теза про вагомість боротьби проти суб’єктивізму й «ідеологізму» у питанні оцінки демографічних втрат, важливість спростування умоглядних цифр й намагання вибратися з гіпотетичних лабіринтів сучасних демографічних оцінок, наближаючись до правдивих показників. Обґрунтовано підхід, відповідно до якого під час вирішення окресленої проблеми можна виокремити дві тенденції: 1) перша пов’язана зі спробами применшити людські втрати України внаслідок геноцидних дій радянської влади 1932-1933 рр., із наголошуванням на «остаточному вирішенні» демографічного питання у межах цифри 3-5 млн. осіб, а також із намаганням ідеологізувати цю проблему, перемістивши її до політичного дискурсу, де спроби віднайти повноту правди розцінюються як наукові маніпуляції; 2) друга спрямована на вироблення продуктивно-консенсусного й науково-орієнтованого підходу, представники якого усвідомлюють важливість й необхідність вироблення ширшого історико-антропологічного, компаративного та міждисциплінарного контексту осмислення демографічного питання, вважають, що питання оцінки жертв серед українців залишається відкритим й невирішеним і максимальні втрати ще належить встановити.

Ключові слова: Голодомор-геноцид, 1932-1933 роки, історико-демографічний дискурс, демографічні втрати, статистика, 7 млн жертв, між-дисциплінарність. 

Актуальність теми дослідження. Для тих, хто комплексно й ґрунтовно з наукової точки зору вивчає тему Голодомору-геноциду (істориків, соціологів, етнографів, правників, економістів, психологів та ін.), очевидно, що одним із найважливіших й вкрай дискусійних станом на сьогодні залишається демографічне питання. Попри те, що опубліковано сотні архівних справ з даними відомчої статистики, десятки офіційних статистичних джерел (номенклатурно-службове листування, відомості Наркомату охорони здоров’я, книги ЗАГСів з відповідними діагнозами, звіти ГПУ, свідчення очевидців й працівників районних, обласних статбюро і центрального апарату УНГО УРСР), періодику та архівно-кримінальні справи репресованих демографів й статистиків тих років, написано сотні наукових праць й розроблено різного роду методики підрахунку жертв, оцінка демографічних втрат України від цього злочину геноциду й досі залишається серйозною науковою проблемою й своєрідним «полем дискусій» для різних груп інтелектуалів, громадських діячів й політиків.

Зрозуміло, що в даній ситуації можна виокремити об’єктивні й суб’єктивні чинники. До перших слід віднести системну статистику тоталітарного режиму, яка була «відданою» останньому (і ця відданість проявлялася у викривленні фактів й знищенні документів), тому так важко, а місцями практично нереально, сьогодні відтворити «об’єктивно-наукову» статистичну картину демографічних втрат. Другий чинник, який обумовлений першим, цікаво позначив В. Марочко, використавши термін «історично-демографічний аукціон» [17, 8], учасниками якого здебільшого є ті дослідники, які пропонують різні ставки, намагаючись, або применшити кількість вбитих Голодомором-геноцидом, перебуваючи під впливом внутрішньо-політичної кон’юнктури або Росії, виконуючи замовлення, або ж гіперболізувати результати, інтегруючи їх до структури партикулярних національних міфологем. 

Усе це підтверджує тезу про необхідність боротьби проти суб’єктивізму та «ідеологізму» у питанні оцінки демографічних втрат, потребу у спростуванні умоглядних цифр жертв й потерпілих від Голодомору-геноциду, у намаганні вибратися з гіпотетичних лабіринтів сучасних демографічних оцінок, наближаючись при цьому до правдивих й реальних показників. І підштовхують до таких спроб новітні демографічні дослідження різного роду, аналізуючи які можна зрозуміти важливість вироблення у межах статистично-демографічного дискурсу продуктивно-консенсусного й науково-орієнтованого підходу на відміну від спекулятивно-маніпулятивного, який дуже часто опиняється у епі-центрі різних інформаційних й ідеологічних кампаній та використовується окремими політичними силами для досягнення власних інтересів, завдаючи колосальних іміджевих втрат Україні на сучасному етапі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У своїй статті  опираюся або відштовхуюся від праць колективу Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи (Е. Лібанова, Н. Левчук, Т. Боряк, О. Рудницький, А. Ковбасюк, Н. Левчук) [11–13; 21], від робіт В. Сергійчука [22], В. Марочка [15–17], С. Кульчицького [9–10], Г. Касьянова [5–6], Г. Єфіменка [2–3], Є. Кравченка [8], беручи до уваги напрацювання російських дослідників.

Метою статті є аналіз проблеми оцінки демографічних втрат України від Голодомору-геноциду, враховуючи основні тенденції та підходи, які сформувалися у історико-демографічного науковому дискурсі по цій темі на сучасному етапі.

Виклад основного матеріалу. Останнім часом посилюється спроба у межах історико-демографічного дискурсу наслідків Голодомору-геноциду зафіксувати показник втрат не більше 3,9 млн., вдаючись у деяких випадках до закидів на адресу тих дослідників, котрі не погоджуються з такими цифрами у тому, що вони «роздмухують» кількість жертв й, по суті, вчиняють «злочин перед полеглими».

На коректному та науково виваженому підході у цьому напрямку наголошує колектив Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи. Йдеться про статті «Демографія штучно викликаної людської катастрофи: масовий голод 1932-1933 рр. в Україні [21] та «Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932-1934 рр.: нові оцінки» [11]. Не зважаючи на певну оригінальність й модерність підходу «українсько-американської» групи вчених у порівнянні методиками гіпотетичного прогнозування демографічних явищ у 30-х рр. минулого століття, на «когортно-комібнований» метод, що має право на життя та доцільність обмеження методу «прямої реконструкції» (відтворення статистики жертв на підставі фіксованих показників), їхній категоріальний апарат потребує теоретичного та науково-історичного аналізу, нестача якого підтверджується додатковими запитаннями щодо прикладного застосування авторської методології. Цифра 4,5 млн., з яких 3,9 через надсмертність (3,6 млн. на селі) [11, 103], швидше за все пояснюється «гіпотетичною» логікою вчених (приміром, теза про смертність 1933 р. як про «нормальне» та «надлишкове», а не про масове явище), на базі якої вони намагаються реконструювати реальні числа. Виникає важливе запитання: чому, маючи доступ до копій архівних документів, автори грішать гіпотетичною умовністю розрахунків, що є далекою від історичної об’єктивності?

4 жовтня 2016 р. у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за співучасті Національного музею Голодомору-геноциду, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України, Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України, Асоціації дослідників голодоморів в Україні та ін. інституцій відбулася науково-практична конференція «Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації», за результатами якої була прийнята резолюція, що ставила під сумнів розрахунки колективу Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи. Її учасники погодилися з необхідністю продовження студій у цьому напрямку, ставлячи за мету обґрунтувати показник у 7–10 млн. загиблих, який більше відповідає дійсності, аніж цифра 3,5-3,9 млн., що базується на застарілих матеріалах [18].

Це не лише активізувало наукові дискусії, але й отримало політичний резонанс. І не випадково, адже потрібно згадати попередні спроби, коли на базі розрахунків харківського дослідника Т. Соснового у 1940-х рр., який вважав, що станом на 1939 р. Україна втратила 7 521 тис. осіб [10, 42], робилися політичні заяви, як ось у випадку з віце-прем’єр-міністром М. Жулинським, котрий у 1993 р. у своїй доповіді озвучив цифри втрат від голоду – прямі (4,8 млн.) й непрямі (7,5 млн.) [10, 44]. А спільна заява 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у 2003 р. про 7-10 млн. загиблих.

За часів президенства В. Ющенка у межах офіційного державного курсу, за словами Г. Касьянова, закріплюється «числовий імператив» – 7 млн. жертв [6, 193]. Ще тоді працівники Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи в рамках кримінальної справи за фактом здійснення посадовими особами геноциду в Україні у 1932–1933 рр. у висновку судової науково-демографічної експертизи від 30 листопада 2009 р. стверджували про 3 млн 941 тис. загиблих, але, додавши до них кількість ненароджених внаслідок трагедії, отримали 10 млн. 63 тис. осіб за міжпереписний період впродовж 1926–1939 рр. [20]. На той час це спричинило інформацій бум, коли усі заголовки видань майоріли назвами «Остаточні втрати України від Голодомору – 10 млн 63 тис. особи», «Загальні втрати від Голодомору 1932–33 рр. становлять 10 мільйонів 63 тисячі осіб, з яких 91,2 % – це українці», «Втрати України через Голодомор – 10 мільйонів осіб».

Але повертаючись до останніх випадів проти цифри 7–10 млн., необхідно згадати промовисті статті Г. Єфіменка «Старий міф краще нових двох? Про деякі нові аргументи щодо 7–10 мільйонних втрат українців від Голодомору» [2] та « Необізнаність чи маніпуляції? Ще раз про “аргументи” на користь тези про 7-10 мільйонні демографічні втрати українців внаслідок Голодомору» [3]. Читаючи роботи цього автора, найперше на що звертаєш увагу, так це на несамовиту та здебільшого деструктивну критику робіт В. Сергійчука, Я. Калакури, В. Марочка та А. Зінченка, в яких він наполегливо намагається знайти стилістичні й логічні помилки, неточності та розходження, не пропонуючи жодних контраргументів й здобутих самостійно фактів, які б вартували уваги академічного товариства. Це підтверджує упереджену та заангажовану позицію Г. Єфіменка, який не прагне об’єктивності та істинності у демографічному питанні, а є відкритим адептом применшення показників втрат внаслідок Голодомору-геноциду українців 1932-1933 рр., керуючись особистими або замовними мотивами.   

Через місяць після конференції «Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації» її результати прокоментував Г. Касьянов, на переконання якого число у 7 млн. загиблих є політично вмотивованим й пов’язане з традицією діаспорної історіографії часів «холодної війни». На його думку, це нагадує радянську гонку «за показниками», аніж серйозну наукову розвідку [5]. І взагалі автор вважає аморальною спробу перегляду цифр жертв Голодомору-геноциду, тим самим, по суті, наголошуючи на неприпустимості подальших студій, що виглядає абсурдно з академічної точки зору. Дійсно, навіщо це робити, ще можна правду дізнатись.

У свою чергу, про цифру 7 млн. загиблих як сталий атрибут колективної свідомості наголосила Н. Левчук на шпальтах видання «ZN.UA», акцентувавши увагу на тому, що будь-які сумніви стосовно її науковості мають розцінюватись як вияв антиукраїнської позиції [12]. Закидаючи апологетам семимільйонного числа загиблих включення до загальної кількості жертв Голодомору померлих через природні фактори, використання сфальшованих джерел та відсутність критерію повноти використовуваних статистичних даних тощо, дослідниця означеною постановкою питання відходить від статистично-демографічного дискурсу та ідеологізує позицію опонентів, переводячи дискусію з наукової площини, у якій вона має продовжуватися, до простору української колективної пам’яті.

Аналізуючи подібні підходи й тезу про зв’язок з традицією діаспорної історіографії, хочеться нагадати, що підходи тих, хто применшує демографічні втрати теж мають свою традицію й прямо або опосередковано пов’язані із тоді ще радянським, а нині російським історико-демографічним дискурсом у цьому питанні. Методологічний потенціал цих «негеноцидних» по своїй суті студій спрямований на унеможливлення евристичного дива, на недопущення пізнання правди про жертви серед українців від Голодомору 1932-1933 рр., масштаб якої може завдати непоправних іміджевих втрат сучасній Росії як правонаступниці Радянського Союзу. Через те, маємо наступну статистику втрат серед українців від російських дослідників: О. Осокіна – 2,7 млн. [19], В. Данилов й І. Зеленін – 3–3,5 млн. [1], М. Івницький – 3,5 млн. [4], В. Кондрашин – 3,2–3,5 млн. [7], С. Максудов – 5,5–6 млн. [14] та ін.

Уважно й критично слід підійти до висновків зарубіжних вчених й до тих методологій, на які вони опиралися в ході отримання результатів: О. Шиллер – 7,5 млн (1943), Д. Соловей – 7 млн. (1953), С. Віткрофт – 3–3,5 млн (1981), В. Косик – 7 млн (1983), Р. Конквест – 5 млн. (1986), Д. Злепко – 7 млн (1988), А. Ґраціозі – 3,5–3,8 млн (2007), Ф. Меле й Ж. Валлен – 2,5–4,6 млн (2007), Е. Шноре – 7 млн (2016) та ін.

Схожу на російську статистику ми бачимо й у деяких українських вчених. Згадаймо С. Кульчицького, який, співпрацюючи з російськими істориками-демографами, вже тривалий час відстоює показники в межах 3,5–4,6 млн. [8], якщо прослідкувати його публікації за 1989-2013 рр. Він свого часу зазначав, що міжнародна конференція, проведена у Києві 25–26 вересня 2008 р. Інститутом демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України на тему «Голодомор 1932–1933 рр. в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка» остаточно поставила крапу у тривалій дискусії щодо кількості жертв Голодомору – прямі втрати цифрою у 3,4 млн осіб в кордонах УСРР 1933 р. [9]. А загальні представлені у статті Е. Лібанової із урахуванням падіння показників народжуваності – 4,5 млн [13]. При цьому авторка, розглядаючи питання смертності кінця 1920–1930-х рр. (середньорічна кількість смертей за офіційними даними у період 1929–1931 рр. перевищена у 3,7 рази та у 6,1 рази – за оціночними), не зазначила, як саме нею було зроблено розрахунки та на які офіційні дані вона спиралась.

І, все ж таки, найбільш повними й аргументованими на сучасному етапі, на нашу думку, є дослідження В. Сергійчука й В. Марочка. Перший нараховує – 7,121 млн., а другий – в межах 7,1–7,7 млн. осіб. Але це не означає, що доведені та представлені ними результати є «остаточною крапкою» у демографічному питанні. Як зазначає В. Сергійчук, «необхідно продовжувати цілеспрямований пошук, який додасть до цієї поки що приблизно визначеної кількості жертв багатьох іще й досі не врахованих. І йдеться не тільки про тих, хто загинув від голодної смерті на українському чорноземі, а й про всі жертви, спричинені Голодомором» [22, 22].

Обом дослідниками притаманна спроба вийти за межі позитивістського об’єктивізму та локально-історичного детермінізму, коли прив’язаність до факту чи документу у його просторово-часовому темпоритмі не дає можливості бачити загальну картину або прослідкувати каузальні зв’язки, вийшовши на відповідний результат. А особливо в умовах, коли соціально-етнічна катастрофа 1932–1933 рр. дестабілізувала радянську систему обліку населення взагалі, досягти повноти знання про демографічні втрати внаслідок Голодомору-геноциду українців у ці роки, ґрунтуючись лише на вузько-фактологічному аналізі, майже неможливо. Через що, зазначені дослідники кожен у свій спосіб намагаються відійти від грубого емпіризму та історичного позитивізму до більш ширшого історико-антропологічного, компаративного та міждисциплінарного контексту.

Приміром, В. Марочко розвиває антропологічно-демографічний дискурс, у межах якого намагається поєднати соціально-антропологічний (виявлення території та інтенсивності впливу Голодомору як фактору, наявність канібалізму у селах та районах, захворювань від голоду, самогубств, різних стадій фізичного виснаження людського організму) та демографічний (встановлення кількості «наявного населення», його соціально-професійної, статево-вікової структури, міської й сільської «людності») дискурси, на підставі чого можна системно дослідити статистику жертв Голодомору. Йдеться про «живих» (фізично та психічно постраждалі) й «мертвих» (фізично померлі внаслідок геноциду). Попри розбіжності, які існують в архівних документах, статистичних щорічниках й фахових виданнях, В. Марочко вважає, що важливо визначити три аспекти: по-перше, загальне (кількість сільського населення), особливе (його основні соціально-професійні) та одиничне (хліборобські групи). Це постійні мешканці на території Голодомору [15], його «очевидні» жертви, які нестерпно голодували, хворіли й масово помирали від виснаження.

Підбиваючи підсумки, український історик жертвами Голодомору 1932-1933 рр. вважає «23,4 млн “хліборобського населення” (колгоспники й селяни одноосібники), хоча серед населення села загалом (25,5 млн) постраждали вчителі, сільські ремісники, непрацездатні особи. Демографічно обґрунтована вченими-демографами і практикуючими статистиками 1930-х рр. прогнозована цифра понад 35 млн. у зіставленні з реальними підсумками перепису населення 1937 р. подає нам загальне число «мертвих» жертв – від 7,1 до 7,7 млн осіб» [16, 132].

В. Сергійчук, беручи до уваги відсутність документів органів статистики щодо руху населення, оцінює матеріали відомчих й регіональних архівів, де збереглися необхідні первинні дані. Такий підхід, на його думку, дозволяє не лише взяти за базовий відлік ситуацію з населенням УСРР станом на 1 січня 1932 р., тоді як уточнення за першоджерелами офіційних даних Всесоюзного перепису 1937 р. дає змогу визначити мінімальну кількість втрат сільського населення у 1932–1933 рр., яка становить щонайменше 7 млн., але й підняти дуже важливі для подальших студій питання. Чому й досі не звертають належної уваги на тисячі голодних українських селян, які через поліські болота, Збруч і Дністер намагалися дістатися до Польщі й Румунії, намагаючись вижити, але були розстріляні радянськими прикордонниками? Чи враховані селяни, які за невиконання непосильних хлібозаготівель стали жертвами судових репресій? Чи пораховано втрати по всіх місцях позбавлення волі, в яких каралися селяни, що вже були зняті з обліку за місцем проживання? А як бути з жертвами тієї категорії «злочинців», яких змушували будувати канали, де вони, виснажені непосильною працею й голодом, швидко помирали? Чи пораховані вислані за невиконання нереальних хлібозаготівель «куркулі», чиї діти масово почали вимирати в умовах суворої Півночі? [22, 23–24]. Як бачимо, ці та багато інших питань залишаються відкритими й потребують наукових відповідей у межах історико-демографічних студій Голодомору-геноциду українців 1932-1933 рр.

Висновки. Таким чином, розглянувши проблему оцінки демографічних втрат внаслідок Голодомору-геноциду українців 1932-1933 рр. у світлі новітніх ідей та підходів, можна виокремити щонайменше дві тенденції. Перша прямо пов’язана з намаганням окремих українських й зарубіжних вчених применшити людські втрати України внаслідок геноцидних дій радянської влади окреслених років, із твердженнями про «остаточне вирішення» демографічного питання у межах цифри 3-5 млн. жертв, а також із намаганням ідеологізувати цю проблему, перемістивши її до політичного дискурсу, а будь-які спроби віднайти повноту правди розцінюються як наукові та аморальні маніпуляції. Протилежною до неї є друга тенденція, принагідно спрямована на вироблення у межах статистично-демографічного дискурсу Голодомору-геноциду продуктивно-консенсусного й науково-орієнтованого підходу, представники якого намагаються відійти від грубого емпіризму та історичного позитивізму. Усвідомлюючи важливість й необхідність вироблення ширшого історико-антропологічного, компаративного та міждисциплінарного контексту осмислення демографічного питання, ці вчені (В. Сергійчук, В. Марочко, Я. Калакура, А. Кісь) вважають, що питання оцінки жертв серед українців залишається відкритим й невирішеним, а ще таким, що породжує інші важливі наукові питання у межах Holodomor Studies, впевнені, що науково-обґрунтованим мінімальним показником втрат має бути 7 млн. осіб, тоді як максимальну цифру ще належить встановити, продовжуючи наполегливо працювати у цьому напрямку.

Література

  1. Данилов В.П., Зеленин И.Е. Организованный голод. К 70-летию общекрестьянской трагедии. Отечественная история. 2004. № 5. С. 97-111.
  2. Єфіменко Г. Старий міф краще нових двох? Про деякі нові аргументи щодо 7–10 мільйонних втрат українців від Голодомору. URL: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2024-henadii-yefimenko-staryi-mif-krashche-novykh-dvokh-pro-deiaki-novi-arhumenty-shchodo-7-10-milionnykh-vtrat-ukraintsiv-vid-holodomoru
  3. Єфіменко Г. Необізнаність чи маніпуляції? Ще раз про “аргументи” на користь тези про 7-10 мільйонні демографічні втрати українців внаслідок Голодомору. URL: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?C21COM=2&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&Image_file_name=book/0014038.pdf&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=0
  4. Ивницкий Н.А. Голод 1932-1933 годов в СССР: Украина, Казахстан, Северный Кавказ, Поволжье, Центрально-Черноземная область, Западная Сибирь, Урал. Москва, 2009. 243 с.
  5. Историк Касьянов: Гнусно пересматривать цифры умерших от Голодомора. URL: https://rian.com.ua/interview/20161127/1019083515.html
  6. Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). Київ: Ін-т історії України НАН України; Наш час, 2010. 271 с.
  7. Кондрашин В. В. Голод 1932–1933 гг. – общая трагедия народов СССР: национально-региональный аспект. Советские нации и национальная политика в 1920–1950-е годы. Материалы VI международной научной конференции. Киев, 10–12 октября 2013 г. – Политическая энциклопедия; Фонд “Президентский центр Б. Н. Ельцина”. Москва: РОССПЭН, 2014. С. 187–201.
  8. Кравченко Є. Демографічні втрати від голодомору 1932-1933 рр.: від складнощів розрахунку до політизації в рамках творення колективної травми нації. V Всеукраїнська науково-практична конференція «Політика пам’яті в теоретичному та практичному вимірах. Конструкти формування / коригування колективної пам’яті» (м. Рівне, 11–12 травня 2018 р.). URL: http://mnemonika.org.ua/wp-content/uploads/2018/07/Kravchenko_Y..pdf
  9. Кульчицький С. Дискусійні аспекти українського Голодомору. Форум націй. 2008. № 10/77. URL: http://forumn.kiev.ua/2008-10-77/77-05.htm
  10. Кульчицький С. Український Голодомор: оцінка втрат. Краєзнавство. 2013. № 4. С. 37–54.
  11. Левчук Н. М., Боряк Т.Г., Воловина О., Рудницький О.П., Ковбасюк А.Б. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932–1934 рр.: нові оцінки. Український історичний журнал. 2015. № 4. С. 84–112.
  12. Левчук Н. Кількість втрат від Голодомору: наука чи ідеологія? URL: https://dt.ua/HISTORY/kilkist-vtrat-vid-golodomoru-nauka-chi-ideologiya-_.html
  13. Лібанова Е. Оцінка демографічних втрат України внаслідок Голодомору 1932–1933 років. Голодомор 1932–1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка: матеріали міжнар. наук. конф. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. С. 266–277.
  14. Максудов С. Был ли голод 1933 года геноцидом. URL: http://maksudovsergei.com/index.php/kollektivizasiya/golodukraina/24-1933.html
  15. Марочко В. Територія голодомору 1932–1933 рр. Київ, 2014. 64 с.
  16. Марочко В. Статистика жертв Голодомору: антропологічно- демографічний дискурс. Український історичний журнал. 2017. №5. С. 112–132.
  17. Марочко В. Передмова. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації» (Київ, 4 жовтня 2016 року). Київ: Меморіал жертв Голодомору, 2017. С. 7–10.
  18. Міжнародна науково-практична конференція «Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації» URL: http://memorialholodomor.org.ua/science/conferences/mizhnarodnanaukovo-praktichna-konferenciya-golodomor-1932-1933-rokiv-vtrati-ukrainskoi-nacii/
  19. Осокина Е.А. Жертвы голода 1933 г.: сколько их? (Анализ демографической статистики ЦГАНХ СССР). История СССР. 1991. № 5. С. 17–26.
  20. Постанова апеляційного суду м. Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932– 1933 роках. URL: http://khpg.org/index.php?id=1265039604
  21. Рудницький О.П., Левчук Н.М., Воловина О., Шевчук П.Є., Ковбасюк А.Б. Демографія штучно викликаної людської катастрофи: масовий голод 1932-1933 рр. в Україні. Демографія та соціальна економіка. 2015. №2 (4). С. 11-30.
  22.  Сергійчук В. Оцінка людських втрат УСРР від Голодомору 1932-1933 років за документами українських архівів. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації» (Київ, 4 жовтня 2016 року). Київ: Меморіал жертв Голодомору, 2017. С. 15–24.

На фото Миколи Лазоренка: під час вшанування пам’яті жертв голодоморів в Україні, Київ, 23 листопада 2019 року

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here