Солдат, який занепав духом, — уже не воїн

0
83

Спогади воїна Олександра про службу в Дебальцевому.

До початку війни Олександр (на знімку) працював далекобійником. Ганяв фури не лише теренами України, а й по всьому світу. Коли ж біда зненацька прийшла на Батьківщину, то, не вагаючись, покинув прибуткову стабільну роботу і мобілізувався. Але, мабуть, на роду йому написано бути водієм, бо і тут довірили кермо.

— Саме зайшли у Дебальцеве, вибір транспорту був невеликим — дві вантажівки: одну по доброті душевній пожертвував фермер, а іншу зняли з консервації і до неї треба було добряче докласти рук, довго стояла без ходу, — пригадує військовий. — Ми з напарником кілька днів попотіли та вдихнули в неї нове життя. Товариш лагідно назвав авто «Машею» — на честь дружини, яка, за його словами, також заводилась з напівоберту й була одночасно і добра, і скажена (сміється. — Авт.). Ставились ми до цієї машини з неприхованою любов’ю і завжди мали за традицію перед тим, як сідати у салон, гладити капот і просити: «Маня, не підведи».

І вона жодного разу не підвела, зізнається Олександр, хоча їздити доводилось у надважких умовах — під постійними обстрілами, по непрохідній дорозі і… в цілковитій темряві.

— А спробуй увімкнути вночі фару — одразу вогонь, — пояснює армієць. — Добирались фактично всліпу, навпомацки. Здебільшого орієнтувались чисто по внутрішній інтуїції і тому, що встигли запам’ятати завидна. Інколи ризикували і свічку запалювали на кілька секунд або ліхтарик виручав. У найперший такий заїзд мало «лобом» не зіткнулись з танком. Дякувати Богу, що то був наш і закінчилось усе жартами.

Здебільшого возив боєприпаси. Але іноді доводилося перевозити поранених. Морально підтримував їх, іноді, стискаючи саме його долоню, вони прощались з життям. Це згадувати Олександру найважче, хоча він намагається завжди триматись оптимістом. Друзі лише дивуються, звідки в ньому стільки позитива.

— Солдат, який занепав духом, — уже не воїн, — переконаний військовий. — З усмішкою легше. Зараз і вам настрій поліпшу. Якось попали ми під страшний обстріл. І тут мій мобільний почав заливатися. Бачу, що мама. Ну, вона у мене жінка вперта, і спробуй не дай відповідь, то всіх на вуха поставить. І, о диво, — раптом тиша. Беру слухавку, намагаюсь привітно і весело: «Алло, рідненька», питає, чи все добре, бо по новинам побачила, що у нас тут «гаряче аж кипить». Намагаюсь запевнити, що то все перебільшено, я в порядку — чую, знов сєпари «крити» починають. І поки ненька не встигла злякатись, йду на випередження і кричу до вигаданого персонажа: «Лесику, твою дивізію, ти можеш обережніше колоди грузити, бо мама подумає, що то снаряди». Обманув її тоді, мовляв, дрова гепають. Потім не раз брехунцем доводилось бути перед сім’єю, адже старався берегти їх нерви. І знаєте що?! Мені зовсім не соромно.

Сльози навертаються на очі Сашка, коли цікавимось подальшою долею «Маші».

— Полягла смертю хоробрих, дві 120-ті міни на себе прийняла, — сумно констатує. — Ніхто не постраждав, бо ні пасажирів, ні вантажу. Не вистачає нашої бойової подруги, але скільки життів вона встигла врятувати. З «Манею» я став справжнім Шумахером! Часто тепер згадую наші неймовірні пригоди, коли з пробитими чи спущеними колесами проривались, умудрялись маневрувати від гранат і градів, там, де пройти нереально, бо глини до поясу, а ми пролітали, як по маслу.

Олександру пощастило вийти з Дебальцевого без поранень, хоч було нестерпно важко і буквально щосекунди життя на волосині. Вірить, що все завдяки материнським молитвам…

— Ми обов’язково туди повернемось. І не лише Дебальцеве, всі окуповані українські території будуть визволені від ворожого ярма. Війна триває, і попереду вирішальний бій. «Маня» не підвела, і ми не підведемо.

Тетяна Дубогрій

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here