Маловідома Канівщина Шевченка

0
249

Її відкрив журналістам добродійний фонд “Тарасова земля”, влаштувавши мандрівку стежками, якими Тарас Шевченко ходив під час останньої поїздки в Україну 1859 р.
Показ маловідомих Шевченківських місць супроводжував коментар знаного канівського краєзнавця, історика.
Насамперед ми вшанували пам’ять поета, поклавши квіти на Чернечій горі, де його поховано. Потім оглянули місце, на якому він хотів збудувати собі хату, бо одну зі згаданих стежин проклав у пошуках ділянки під неї. Починалася вона від с. Пекарі, де зупинявся, йшла ярами, пагорбами, крутосхилами, терасами повз Княжу гору аж до Чернечої. Через арешт Шевченко не встиг придбати ділянку в поміщика Парчевського, яку виміряв разом із його управителем і землеміром. Тепер тут метеостанція біосферного заповідника Київського національного університету ім. Т.Шевченка.
На доказ своєї версії місцезнаходження запланованої оселі М.Іщенко зачитав спогади 80-літнього О.Дяченка з Пекарів, записані й наведені в журналі “Киевская старина” 1898 р. академіком М.Біляшівським: “Коли йти від с. Пекарів угору (понад Дніпром), то берег має спочатку вигляд високих круч, що обриваються прямо в Дніпро, — а вище, версти півтори, відразу за урвищем, званим Княжою Горою, обрив берега заввишки лише 6—7 саженів (12—14 м), і на такій висоті розташовано ряд терас, поділених ярами… Тераса біля Великого Городища і була обрана поетом, як розповідає дід Опанас Дяченко, для своєї садиби”
Саме ця “благодать і Дніпро… і темний ліс попід горою” були вибрані Шевченком для оселення і являлися уві сні й наяву поетові в далекому непривітному Петербурзі.
 Дуб Шевченка на Михайловій горі у с. ПрохорівкаМ. Іщенко розповів, що заміряв обрив берега, — тут до 14 м, і Дніпро протікав попід самою горою.
Наступна стежка веде на Лівобережжя, в с. Прохорівку, на місце колишньої садиби друга Кобзаря, першого ректора Київського університету М.Максимовича. 1859 р. з 13 по 26 червня він гостював у подружжя Максимовичів, гордістю яких був великий парк, тепер занедбаний. Тим часом розлогий дуб, під яким поет любив відпочивати, милуючись краєвидами гір, заплав та луків, продовжує його прикрашати. На думку фахівців, дереву заввишки 25 м, обхватом 6 м — 600 років. На Михайловій горі Тарас закінчив поему “Марія” і намалював портрети господарів садиби.
Збереглися перекази селян про дружбу Шевченка із Максимовичами. Столітній дід, прохорівський селянин Пантелеймон Пушкар розповідав: він любив слухати й записував народні пісні та старовинні казки. Пророк говорив про минуле України і “що далі буде в світі”. Заступався за селян, та особливо помітна була його любов до дітей, надто маленьких, які до нього просто “липли”. Дехто дивувався — “така розумна людина, а з дітьми грається”.
Наступна стежка привела Шевченка до арешту й вислання з України. Йдучи від центра Прохорівки до Дніпра по так званій єлізаветинській дорозі (насипній дамбі XVIII ст.), на крутосхилі перед самим урізом води бачиш гранітну стелу з викарбуваними на ній рядками з поеми “Кавказ”: “Вітер тихий з України () Понесе з росою (/Мої думи аж до тебе!..” та поясненням: “Тут буде встановлено пам’ятник Т.Шевченку”. Передбачалося, що це буде барельєфна постать Кобзаря, який ніби намагається вирватися з жандармської будки, але його тримають за руки. Пам’ятний знак встановлений з ініціативи кінорежисера Ю.Іллєнка незадовго до його смерті. На тому місці, де поета заарештували без пояснень, Ю. Іллєнко задумував створити екскурсійно-гостьовий комплекс, а на Михайловій горі — відновити будинок Максимовича, відкрити літню дитячу “Тарасову школу”, де б діти оздоровлювалися, навчалися малювання, української мови, поезії, знайомилися з історією та кінематографом. Але не вистачило життя… Можливо, хтось сьогодні зможе здійснити задум хоча б частково.
 Пам’ятний знак, який встановив кінорежисер Юрій Іллєнко в с. Прохорівка — на тому місці, де в 1859 р. Тарас Шевченко, переправившись через Дніпро і прямуючи до Максимовича, був заарештований по дорозіНа околиці с. Келеберда — місце, де понад 150 р. тому Тарас намалював відомий етюд “Коло Канева”. Цей історичний факт також встановив М. Іщенко. На насипному кургані — пам’ятний знак: тритонна брила червонястого кольору з Житомирських кар’єрів, встановлена 2007 р., на якій викарбувано постать Т.Шевченка за фото 1859 р., етюд “Коло Канева” та слова його любові до українських краєвидів: “Гори мої високії…/) Високії! і голубії!/) Найкращі в світі! Найсвятії!”
Зображене Шевченком-художником описав М. Іщенко: “Йому найбільше врізався у свідомість оцей пейзаж Канівських гір, він вважав за потрібне намалювати його, Дніпро крутоберегий. Оцю місцевість, де вибрав місце проживання й вічного спочинку. Тут Козацька протока, яка зараз заросла вербами, а далі друга протока, вдалині — Дніпро. Але починається все від Княж-гори. Оце гори Пластунка, Мар’їна, Скіфські городища, а це він замалював своє містечко, узгір’ячко, Мотовилівщину”.
Від редакції. Відзначити місце, де Тарас Шевченко розгорнув мольберт, як пам’ятне вдалося завдяки меценатству сім’ї Володимира Івановича Бутка, президента корпорації “Еталон” ( найбільшого виробника автобусів та інших транспортних засобів), співзасновника фонду “Тарасова земля”, людини, небайдужої до національної культури та історії.
“Наша компанія впродовж багатьох років підтримує культурні, мистецькі проекти в країні. Це не тільки корпоративне, а й родинне захоплення. Моя сім’я пишається тим, що їй зі своїм скромним внеском вдалося бути причетною до справи вшанування місць, пов’язаних із життям та творчістю нашої національної святині, — відзначає В.Бутко. — Як писав Максим Рильський, “благословен той день і час, коли прослалась килимами земля, яку сходив Тарас…”