Служитель Божий і народний

0
640

Ставлення до цієї безумовно видатної людини в українському суспільстві завжди було неоднозначне. Одні вважали митрополита Шептицького зразком служіння Богові та своєму народові, героєм, праведником. Інші називали зрадником, посіпакою окупантів і навіть віровідступником. І ті, й інші ґрунтувалися на окремих епізодах його тернистого життєвого шляху,
не можучи або не бажаючи поглянути на той шлях у сукупності й неупередженим оком. Певна річ, невеличка газетна площа не дає змоги докладно й розлого розповісти про цього архіпастиря і дати об’єктивну оцінку всім його діянням. Та й не маю права — я не історик, не теолог, я журналіст. І поставив собі скромне завдання: нагадати читачам про непересічну постать Андрея Шептицького, а декому, можливо, і вперше відкрити її.
Мирське ім’я його було Роман Марія Олександр. Народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі (нині Яворівський район Львівської області). Походив зі старовинного роду графів Шептицьких (від родового маєтку — села Шептиця, або Шептич). Батько — граф Ян (Іван) Шептицький, мати — графиня Софія Фредро. Подружжя мало сімох синів, Роман був третім. Про ранні роки його відомо з книги спогадів матері. Вона, зокрема, зазначає, що в дитинстві Роман вирізнявся сумирною вдачею, любов’ю до молитов. У восьмирічному віці за власним бажанням склав обітницю назавжди відмовитись від брехні. Першу освіту здобув удома, далі навчався в гімназії Св. Анни у Кракові, в університеті у Бреслау (Німеччина, нині Вроцлав у Польщі). 1886 року вперше відвідав Рим. У жовтні 1887-го батько відрядив Романа у подорож до Росії, де той познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Відвідав Москву, а також Поділля, Київ. 8 лютого 1888 року Роман побував на приватній аудієнції у Папи Римського Льва XIII і отримав благословення стати членом чернечого греко-католицького чину (ордену) святого Василія Великого. Повернувшися до Кракова, здобув науковий ступінь доктора права.
Далі Роман Шептицький був ченцем Добромильського монастиря василіян. Там склав перші чернечі обітниці і прийняв ім’я Андрей. Із жовтня 1888-го по червень 1891-го брат Андрей відвідував у Кракові університетські курси з богослов’я та філософії. Потім тяжко захворів на тиф, одужував у рідних Прилбичах, повернувся у Добромильський монастир, а вічні обітниці склав у Кристинопольському монастирі. З вересня 1882 року єпископ Юліан Пелеш у Перемишлі висвятив його на священика. 11 вересня ієромонах Андрей відслужив першу Божественну літургію у Прилбичах. Далі перебував і в інших монастирях на різних посадах, видавав часопис «Місіонар», викладав богослов’я. 2 лютого 1899 року цісар Франц Йосиф І номінував Андрея Шептицького на Станіславського єпископа. За час єпископства написав шість послань до вірних та духовенства. Відвідав багато парохій (парафій). Першим із вищих ієрархів греко-католицької церкви почав використовувати народну мову у спілкуванні з вірними. Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Андрей Шептицький був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 12 січня 1901 року в соборі святого Юра у Львові.
За час свого служіння Андрей Шептицький значно розбудував греко-католицьку церкву як в Україні, так і за кордоном. Бувши одним із найбагатших людей Галичини, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям. 1905-го заснував Національний музей у Львові і придбав для нього чимало експонатів. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. Як Галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту та Галицького сейму.
Як меценат та просвітник заснував Український національний музей, придбавши 1905 року для нього приміщення за 34 тисячі доларів (із допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.
Заснував Шептицький і Єпархіальну бібліотеку у Станіславові, до якої передав чотири тисячі книг із особистої бібліотеки, і Академічний дім, і Народну лікарню, яку згодом перетворили на сучасний шпиталь, декілька гімназій. Завдяки його клопотанням до чеського уряду врятував Українську господарську академію у Подєбрадах від ліквідації. Андрей Шептицький був також ініціатором і засновником Земельного банку у Львові 1910 року.
Всіляко сприяв розвитку духовно-культурного життя на західноукраїнських теренах. На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, а також майстерня Модеста Сосенка та Осипа Куриласа. Регулярно надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у найкращих навчальних закладах Європи.
Благодійність була абсолютно природною його рисою. На сиротинці передав загалом понад мільйон доларів, посилав подарунки на Пасху єврейським бідним дітям.
Не випадково 2008 року єврейська громада України визнала митрополита Андрея Шептицького праведником світу. Тоді ж навпроти центральної київської синагоги імені Бродського було посаджено дерево у пам’ять митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.
Підтримував Шептицький і діяльність українських товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Утім, усе це не знайшло розуміння у більшовицької влади, від якої зазнавав постійних утисків. Не обійшли вони увагою і його родину. Зокрема, 1939 року енкавеесівці розстріляли його брата Льва і всю його сім’ю у Прилбичах.
Жахливі злочини «перших совєтів» були причиною його привітання «побідоносному німецькому війську» 5 липня 1941 року. Навіть у той грізний час митрополит Шептицький не втрачав жодної можливості опікуватися ввіреною йому паствою. Так, 6 липня 1941-го у Львові на зборах громадян для захисту інтересів українських мешканців було створено Українську раду сеньйорів, яку очолив К. Левицький, а почесним главою став митрополит А. Шептицький. 30 серпня 1941 року у Львові проголосив про поновлення своєї діяльності Український Червоний Хрест (УЧХ), організований під протекторатом митрополита Андрея Шептицького.
Уже невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі Шептицький розчарувався у начебто «визвольних» намірах німців і як ніхто з інших єпископів у Європі відкрито й беззастережно виступив проти нацизму у багатьох пастирських посланнях. Митрополит двічі звертався із протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до рейхсфюрера СС Гіммлера. А у серпні 1942 року написав листа до Папи Пія XII. У цьому листі, зокрема, так характеризував нацизм: «Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії». Така позиція митрополита призводила до обшуків нацистами собору св. Юра, під час яких гітлерівці розкривали навіть труни покійників.
За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Він наказав сховати понад 300 єврейських дітей та цінні єврейські документи. У порятунку євреїв йому допомагали в тому числі сестра Йосифа Вітер (1946 року її було ув’язнено комуністичним режимом загалом на 30 років) та рідний брат Климент (переховував 37 євреїв на фабриці взуття, що належала братам-студитам), якого було арештовано радянським режимом 1947-го.
Зі щирою симпатією пише про шляхетність і милосердя Андрея Шептицького під час Другої світової війни рабин Давид Кагане у своєму «Щоденнику львівського гетто».
Помер митрополит Шептицький 1 листопада 1944 року від ускладнення після грипу. Похорон його перетворився на грандіозну маніфестацію. На подив багатьох, за труною з непокритою головою йшов генерал-лейтенант Микита Хрущов та ескорт радянських військовиків. Влада інколи виявляла певну гнучкість, хоча й дуже недовго.
Незабаром після смерті А. Шептицького делегація УГКЦ ка чолі з кардиналом Йосифом Сліпим прибула до Москви, маючи намір вручити особисто Сталіну 100 тисяч карбованців у фонд вояків Червоної армії. Безумовно, вони виконували волю покійного митрополита. Незадовго до смерті А. Шептицький у листі до Сталіна писав: «Увесь світ схиляє голову перед вами… У переможному поході від Волги до Сяну знову приєднано західноукраїнські землі до Великої України». Далі висловлював упевненість, що під проводом Сталіна «Церква і народ Галичини знайдуть в СРСР свободу праці й щастя життя». Хоча така компліментарність навряд чи була до вподоби митрополитові, але він добре розумів, що радянська влада прийшла в Західну Україну надовго, і намагався пом’якшити серце диктатора. Марно…
Як і слід було чекати, Сталін не прийняв делегацію УГКЦ. А представники ЦК ВКП (б), уряду і НКВС у розмові вимагали публічного осуду діяльності УПА. У Києві Й. Сліпому та Г. Хомишину запропонували об’єднати уніатську громаду з Російською православною церквою. Після відмови владик почалася тривала кампанія цькування, переслідувань, убивств і депортацій уніатського духовенства. Сприяла її масовості стаття В. Розовича (Ярослава Галана) під назвою «З хрестом і мечем», яка з’явилася 6 квітня 1845 року, — брудний пасквіль на адресу уніатського кліру і особисто Андрея Шептицького. Відомо, що було далі: убивство Розовича за брехню та наклепи бійцем УПА, фальсифікований НКВС «з’їзд духовенства», який одностайно ухвалив поглинення західноукраїнської греко-католицької громади московською церквою…
То ким же все-таки він був — митрополит Андрей Шептицький? Безумовно, вірним служителем Божим, щирим патріотом України і захисником її народу (наскільки той захист йому вдавався). Царство Небесне Вам, Владико, вічна пам’ять. Вас пам’ятають і глибоко шанують в Україні та у світі.
Р.S. Нагадаю, що Папа Римський Франциск оголосив митрополита Андрея Шептицького праведником і закликав усіх наслідувати його чесноти.
Сергій СКОРОБАГАТЬКО