Соціологія знову попереджає про політичні небезпеки

0
70

Дивовижні результати дають соціологічні опитування!

Ні, йдеться не про фейкові «дослідження», проведені фірмами-«метеликами», створюваними під вибори чи під ще якісь значущі політичні події, — там завжди є підстава для здивування. Йдеться про висліди опитувань, проведених авторитетними центрами, яким довіряють колеги і в країні, й у світі, бо їхні результати не раз знаходили підтвердження у реальних подіях, іноді великомасштабних, а до того ж — страхітливо-кривавих. Нагадаю, що соціологічні опитування 2010−13 років засвідчували не просто домінування на Донбасі тоталітарних тенденцій, а і прагнення поширити тоталітаризм на всю Україну; вітчизняні політики у своїй масі банально не звернули увагу на ці опитування, а от Кремль ретельно вивчив їх — і використав наявні тенденції у своїй політиці…

Але то минуле. Звернімося до сьогодення, до того, що фіксують сьогодні українські соціологи. Візьмімо лише одне опитування, проведене Фондом «Демократичні ініціативи» і соціологічною службою «Центру Разумкова» 14−19 серпня. Фінансування цього опитування, в якому взяли участь 2018 респондентів, здійснене в рамках проекту МАТРА посольства Королівства Нідерландів (в дужках зауважу, що останнє і добре, і погано; добре тому, що результатам можна довіряти, а запитання в анкеті не викривлено-хитромудрі задля отримання потрібних відповідей, погано — бо, видається, мало кого чи навіть нікого з серйозних політичних гравців в Україні не цікавить реальність — а якщо хтось і замовляє дослідження, то наче від свого імені, але на гроші Москви…). Всі результати наводити і коментувати не стану, звернуся тільки до деяких, але дуже вже прикметних.

Отже: 32% опитаних українців вважають, що розпад Радянського Союзу — це погано. Протилежної думки 49%, решта вагається з відповіддю. І, до речі, лише третина з гаком респондентів вважає, що в СРСР існував тоталітарній режим, решта або незгідна з цим, або не має однозначної відповіді…

Можна було би спересердя сказати, що маємо «нотаріально завірений» факт національної деградації. Та не поспішаймо з остаточними висновками. В цьому ж дослідженні респондентам було поставлене запитання про те, яким чином вони проголосували б на референдумі щодо проголошення державної незалежності України, якби він відбувався сьогодні. Якщо взяти до уваги всіх опитаних, то проти незалежності виступило б менше 13%, а майже 68% проголосували б за незалежність, інші завагалися відповіддю або не пішли б на референдум. Якщо ж узяти до уваги тільки тих, хто визначився і взяв би участь у референдумі, то голоси розподілилися б так: 84,4% – «за» і 15,6% – «проти»; результат дещо гірший, ніж 1 грудня 1991 року, проте все одно дуже переконливий. Тобто значну частину тих, хто проголосував би за незалежність, становлять опитані, які не вважають розпад СРСР добром і які не вважають Радянський Союз тоталітарною державою.

Виходить, знову маємо підтвердження того, що експерти лагідно називають «світоглядною амбівалентністю», а простіше зветься «соціально-політичною шизофренією» значного числа громадян України? Схоже, це справді так, але пояснювати ці дані лише такою питомою українською хибою навряд чи доцільно. Погляньмо на суттєві регіональні, вікові та партійні відмінності у відповідях на це запитання. Так, найбільше підтримують незалежність на заході України (92,5%) й у центрі (71,6%). При цьому майже третина (29,6%) опитаних жителів східної України проголосували б проти незалежності, тоді як на західній Україні цей показник становить 0,9%. Крім того, чим молодші респонденти, тим більша їхня кількість підтримує незалежність України. А серед прихильників парламентських політичних партій найвищий рівень підтримки незалежності у «Європейської солідарності» — понад 90%, а найменший — в «Опозиційної платформи — За життя», де числа прихильників незалежності й охочих залишитись у складі Радянського Союзу майже рівні.

Ці дані унаочнюють іще щонайменше два чинники, які зумовлюють сум за СРСР, роздвоєність свідомості частини українців і доволі значну частку противників української незалежності, особливо на сході. Йдеться про шалену російську пропаганду, яка найбільш ефективна в силу низки причин на східній України, та про діяльність «Опозиційної платформи — За життя», яка де-факто виступає організуючим центром «п’ятої колони»; зовсім не випадково у неї поволі, але невпинно зростає рейтинг, причому відповідно до падіння рейтингу партії «Слуга народу», від прихильності до якої відходять найбільш проросійські виборці. Сприяє цій амбівалентності й настанова Володимира Зеленського — «какая разница», аби, мовляв, були гарні дороги та хороше освітлення. Що ж, до Бухенвальду вели чудові дороги, та й ліхтарі з прожекторами вночі освітлювали концтабір на найвищому рівні… І щодо пам’ятників «какая разница» не спрацьовує — злиденна Албанія, скинувши комуністичний режим, одразу скинула й пам’ятники Леніну, тож сьогодні є членом НАТО та чи не найпершим кандидатом на вступ до ЄС, а ВВП на душу населення має у три з половиною рази більший, ніж Україна…

І нарешті. Як говорять англійці, least but not last. Не останнім чинником, який спричиняє негативну оцінку факту припинення існування СРСР, є постійне, неспинне, а часом навіть шалене зростання тарифів на комунальні послуги. Скільки разів уже влада клялася — потерпіть. Ось це востаннє! — і завжди брехала. Причому йдеться про всіх президентів і про всі уряди. От і зараз: на черзі нові підвищення тарифів — це при тому, що ціни на енергоносії у світі нижчі, ніж були, скажімо, у 2017 році; за прогнозами аналітиків, вони сягнуть рівня того року не раніше 2022-го. А це означає, що перманентне зростання тарифів наразі вигідне лише олігархам; МВФ при цьому заплющує очі на те, що таке зростання не стимулює національну економіку, навпаки, виведення олігархатом надприбутків в офшори лише виснажує Україну. Та це об’єктивно; суб’єктивно ж таке постійне підвищення тарифів руйнує соціально-психологічну стабільність і викликає ностальгію за часами СРСР, коли товарів було значно менше, проте квартплата й тарифи були низькими та стабільними. Проте інтелектуальні штаби влади, схоже, цей чинник, який об’єктивно вибиває у «слуг» опору з-під ніг, ігнорують, так само, як і потужну російську пропаганду. Натомість своє головне завдання їхні речники вбачають у тому, щоб «покінчити з порохоботами», тобто, як засвідчує соціологія, найпереконанішими прихильниками української незалежності. До чого весь цей «політичний квартал» може призвести, важко спрогнозувати, зрозуміло лиш — добре буде, якщо оця амбівалентність не поширюватиметься і не поглиблюватиметься. Тоді Україна бодай черепаховим кроком зможе рухатися вперед. Якщо, звісно, «ввічливі зелені чоловічки» не відірвуть від не ще пару регіонів, які найбільше сумують за СРСР і лають незалежність.

Сергій Грабовський

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here