Гіркий присмак полину її долі так і залишився з нею назавжди

0
278

Він вигнав її зі своєї квартири. Посеред ночі з 5-річним сином. Наталя в розпачі не знала куди йти. Мати живе в селі, на хуторі біля лісу, в старенькій хатині. Куди ж до неї посеред ночі, неблизько їхати треба. Постукала до подруги, що жила в цьому ж будинку. Та знала, що рано чи пізно так станеться.

Гарні, щирі були листи

“…І чого я тоді послухала Петра, теж у минулому засудженого, і відповіла на лист Андрія, який з ним відбував покарання. Це ж він, сусід, дав йому мою адресу, — згадувала Наталка, заливаючись слізьми. — Так тоді Петро хвалив його: Андрій добрий, щирий, з міста — і квартира в нього є, і сів він незаслужено. От повернеться і вийдеш заміж. Буде сім’я, в місті житимеш. Що ти будеш робити в цьому лісі?”
Раз відписала, другий, так і зав’язалось листування. Гарні, щирі були листи. На фотографії Андрій — красень. Рік знайомства у листах, а ще через рік — побачення: дозволили за відмінну поведінку. Сподобався їй Андрій. Такі слова говорив! Освідчився, обіцяв бути вірним на все життя. Бачила Наталя, що і вона йому сподобалась. Ось тільки мати Наталі ніяк не могла змиритися з таким вибором дочки:
— Ти ж у мене гарна і роботяща. Може, пошле Бог і тобі пару з села. А що той тюремщик? Він уже вернеться не таким! Набідуєшся з ним… Але ж ти перебираєш, — докоряла мати дочці. — А з цього перебору, то вибереш мухомору. Івана не захотіла. А чим він гірший за Андрія? Або Павло? Що в нього за фальш? Не йди за Андрія, чує моє серце — не пара він тобі.
Та Наталка не чула. Їй вже під 30. Як на село — то стара дівка. Хлопці всі переженились, а молодші підростають — то не її. А от Андрій підходить і роками, і ростом. Ну судимий… А, може, й правда, що не його вина: не один же він там був, коли побили людину, а потім вона померла, їх було утрьох. Ждала Наталя його з далеких місць і діждалась.
Поїхала з сусідом Петром зустрічати Андрія. Щасливими повернулись в село. З радістю дарував гостинці і нареченій, і майбутній тещі. А на другий день занесли заяву в сільську раду. Відгуляли скромне весілля і забрав Андрій Наталю в місто. Облаштувавшись, обтершись у місті, знайшла роботу прибиральницею в магазині. В сім’ї панував мир. І мати раділа за неї, хоч у душі й переживала, боялась невідомо чого.
А як раділи появі маленького Ігоря! Андрій заробляв непогано. Не жили на широку ногу, не їздили на відпочинок до моря, але їсти мали що і на одежину вистачало. З села продукти брали.

“Ще раз гавкнеш — вижену”

Андрій не дуже любив їздити до тещі, йому подобалось місто, відпочинок у парку, в колі своїх друзів. А скільки їх було в нього! Частенько запрошував їх до себе, засиджувались, грали в карти на гроші. Інколи до ранку. Не витримувала Наталка, казала, що пора розходитись, бо Ігорю спати не дають. Злився, ой, як сердився на неї Андрій. Вона йшла в спальню, пригортала малого і гірко плакала. Через два-три дні все повторювалось. Уже сусіди жалілись їй, що шум у квартирі, музика довго грає. А що вона могла зробити, сама боялася його, бо вже не раз піднімав важку руку на неї. А востаннє й пригрозив:
— Ще раз гавкнеш — вижену! Бач, обсохло пір’я, витяг тебе з лісу, то живи і мовчи, а ні — то підеш у свою халупу!
Жила. Терпіла. Куди піде з дитиною? Наталя розуміла, що Андрій має іншу жінку, боялась, щоб хоч не вбив її і малого сина. Мовчала. Та одного вечора все почалося. Задзвонив телефон. Андрій тихо, щоб не почула Наталя, яка вкладала спати Ігоря, відповів:
— Люба, я зараз вийду, щось збрешу своїй мавпі.
“То я мавпа?” — не могла опанувати себе молодиця.
Наталя стояла у дверях і все чула. Андрій, прихопивши куртку, рушив до дверей.
— А куди це йде мавпун-орангутанг? — запитала дружина. Він зрозумів, що Наталя чула його розмову. Він люто зиркнув на неї, обізвавши грубим словом, і вийшов з квартири, гримнувши дверима.
Вона довго не могла заснути, але за північ сон зморив її. Прокинулась від сильного удару по голові.
— То кажеш, що я “орангутанг”? Я тобі зараз покажу, хто тут є хто, — кричав з люттю і злістю чоловік, дихаючи перегаром над її головою. — Збирай свої лахи і зараз же йди геть! Не лий сльози, не дивись на мене, бо я безжалісний і свого байстрюка забирай!
— Андрію, це ж ти мене назвав мавпою, а коли я така, то і ти такий, — зі сльозами просилася, щоб добути до ранку, щоб не будити сина.
— Я даю тобі півгодини, щоб замкнути за тобою двері, і не здумай ключа прихопити, — гнув свою лінію Андрій.
Прокинувся син, заплакав. Наталя нічого не взяла, притисла до грудей дитину і швиденько вийшла, аби нічого гіршого не сталося. Стояла за дверима, на сходах, думала, що Андрій вийде, поверне їх. Не вийшов.
Шість днів жила в подруги, обмірковуючи, як бути далі. Надумала. Поїде в село, порадиться з мамою. Хто ж, як не вона, зрозуміє її, підтримає, допоможе.
Мати з сумом зустріла дочку з онуком. Побачивши великі сумки (Андрій переказав, щоб забрала все, щоб не смерділо її речами), мати про все здогадалась:
— Не плач. Будемо жити, працювати.

“Простіть мене, мої дорогенькі”

Але Наталі так жити вже не хотілося. Згадала, що її знайома поїхала в Італію. Дзвонила, що добре заробляє, квартиру хоче купити. Наталя теж вирішила їхати, щоб заробити на квартиру, бо жити в старенькій хаті не було як. Назбирала грошей, щось у мами, позичила в подруги і почала оформляти документи за кордон. Попросила маму доглянути Ігоря.
Через півтора року повернулася Наталя. Всього там було. Найми вони є найми. Прибирала, мила, доглядала немічну синьйору. Все витерпіла, щоб заробити і купити для сім’ї житло.
Невдовзі з далекого хутора, розпродавши живність, у міську квартиру переїхали мама, Наталя й Ігор. Можна було і жити так, влаштуватись на якусь роботу, але побачивши великі, хоч і важко зароблені гроші, які до копійки витратили, поїхала знову. На мамине зауваження, щоб не їхала, дочка відповіла:
— Ще рік-два побуду і приїду. Гроші ніколи не зайві. Син росте. Я робитиму і гроші висилатиму вам.
Бабуся й онук жили в достатку. Наталка щомісяця висилала їм валюту. Через півроку збиралась повернутись додому. Та якось пізно ввечері її подруга повідомила жахливу звістку: Ігоря збила машина і він помер на місці. Напевно, не треба переказувати, як Наталя сприйняла цю трагедію. Вона кричала, рвала на собі коси… Вона втрачала свідомість, і як тільки приходила до себе, плакала, і знову пітьма…
Уже після похорон Наталя прилетіла додому. Треба було бачити, що робила мама на могилі сина! Вона цілувала землю, під якою лежав її синок, її кровинка, її надія й опора. Грудьми падала на могилу, сльозами обливала святе для неї місце. Старенька мати схлипуючи, заспокоювала:
— Доню, поплакала, досить, бо це нічого не дасть. Це я винна, не догледіла, але ж Ігорчик сам ходив у школу, гуляв, а як це все сталося — невідомо. Водія оправдали, невинний він у смерті дитини. Тепер нам лишилося тільки молитись за його душечку, щоб Господь послав йому Царство Небесне.
Наталка мусила їхати в Італію добути підписаний договір.
— Матусю, через півроку я повернуся назавжди, — цілуючи маму, складала сумку.
За кілька днів до приїзду знову чорною блискавкою прилетіла звістка: померла мама, раптово, на вулиці.
Повернулась Наталка в Україну, в свою порожню квартиру, де все нагадувало про сина, маму. Серце боліло, рвалось на шматки за втратою найрідніших.
Уся в чорному, зі сльозами несучи квіти, йшла на кладовище мати, дочка, де спочивали її найближчі люди: “За що мені така кара. Простіть мене, мої дорогенькі, що я не була з вами у тяжку годину, що не прийшла на допомогу, що не провела в останню дорогу. Простіть, бо я собі сама не можу простити…”
…Через десяток років потому Андрій знову опинився за ґратами і вже не на короткий строк.
Наталка вийшла заміж, хоч і пізно, але народила сина. Зовні ця жінка була щасливою: добрий чоловік, синочок, іномарка, дача, але там, всередині, біля серця, була нещасною людиною: гіркий присмак полину її долі так і залишився з нею назавжди.

Олена ЯРОЩУК