Приналежність до «сильної статі» зобов’язує стримувати емоції, але це не означає, що у нас у душі — криця. Кохання, дружба, добро, ненависть — усе в ній вирує.
Я вже немолода людина. З кожним прожитим роком частіше спливає у пам’яті минуле. Є радісні спогади, а є й такі, що ятрять серце, як незагоєна рана. Хочу розповісти про один такий. Може, хтось із чоловіків прочитає і утримається від помилки. Чому згадав саме тепер? Бо сталося це в новорічну ніч…
Я, як і більшість чоловіків, завжди мріяв про власне авто. Яке відчув щастя, коли батько на 18-річчя подарував мені свої старенькі «Жигулі»! Для мене це була не просто машина, а втілення мрії. Пам’ятаю, як, отримавши права, вперше сів за кермо. Натиснув на газ, машина рушила і… Я відчув себе підкорювачем світу, швидкість полонила мене.
Йшли роки, я одружився. У нас з Оленою народилися двоє синів. Минуло десять років, багато чого змінилося, окрім одного — мого шаленого захоплення швидкістю. Я не міг жити без цього. Хтозна, може, й справді виробилась якась залежність від адреналіну (про це колись казав мені лікар). Дружина, близькі робили мені зауваження, відмовлялись їздити зі мною, але я на це не зважав.
Однієї новорічної ночі ми гостювали у друзів. На ранок почали збиратися додому. Дружина пропонувала викликати таксі, бо, мовляв, із мене ще хміль повністю не вийшов, а дорога слизька… Та я не послухався. Чому? Буду відвертий: самовпевненість, упертість, відверта безвідповідальність.
Ранкова темрява, падає сніг, дорога виблискує ожеледицею, а я, як дурний, набираю швидкість, усе сильніше тисну на педаль газу. Останнє, що запам’ятав перед ударом, — це голос молодшого сина: «Тату, не їдь так, я боюся». Потім забуття…
Коли відкрив очі, побачив біля себе чоловіка в білому халаті. Наче з туману, почув: «Ви з дружиною народилися в сорочках…» А потім побачив заплакані очі Олени, і серце стиснулось від страшного передчуття.
На щастя, наші синочки залишилися живі, хоча дістали важкі травми. Півроку ми ставили їх на ноги. Скільки разів я кляв себе, просив вибачення у найрідніших мені людей. І досі, буває, подивлюсь на синів-красенів (у них уже свої родини), і промайне думка: через свою дурість міг їх втратити. А як згадаю, скільки страждань вони зазнали, сльоза навертається.
Думаю, не варто казати, що на все життя я «вилікувався» від своєї згубної звички. Взагалі став розважливіший, обережніший, поміркованіший. Завдяки цьому, до речі, багато чого досягнув у житті. Але якою дорогою ціною заплатив за це! Безустанно повторюю дітям, друзям, сусідам: чоловік, який, утративши розум, тисне на педаль і відчуває себе найсміливішим у світі, — насправді нікчема і слабак. Бо не може перебороти солодку, але дуже небезпечну оману.
Чоловіки, будьте сильні та розумні. Не забувайте: ви опора сім’ї, голова, охоронець.
Олександр КОЛОМІЄЦЬ,
с. Осинове
Новопсковського району
Луганської області
