ТЕРПКО ПАХНУЛИ ЧОРНОБРИВЦІ

0
372

Максиму було вісімнадцять, коли  він, високий, міцний, не за роками серйозний, уподобав Лесю, сім’ю котрої занесло в їхнє село чорнобильське лихо – вони були переселенцями з Прип’яті. Весела й кароока дівчина була йому майже ровесницею. Щовечора приводили його ті карі очі до тихої хатини, де вона, сирота, жила, зі своїм старшим братом Михайлом. А навесні, коли буяли сади білим цвітом, вони одружилися.
Весілля було невелике. Батьки не схвалили раннього одруження сина, бо мріяли мати за невістку Людмилу, котра жила по сусідству і була донькою заможних батьків.
Максим перейшов жити до Лесі, а незабаром провела вона його в армію. Пам’ятає Максим до дрібниць їхню розмову на вокзалі.
– Ти чекай мене, Лесю, – шорсткою рукою гладив її чорне волосся. – Не забувай, кохана, любов нашу. Пиши.
– Гарної служби тобі, милий. Я чекатиму, – шепотіла вона у відповідь.
І вірив Максим своїй дружині, вірив, як самому собі. Та раптом, коли до звільнення залишилося кілька місяців, надійшов лист, написаний незнайомою рукою, без зворотної адреси і прізвища. Кривими незграбними літерами хтось повідомляв Максиму про зраду його Лесі. Кров бухнула до скронь, а серце забилося глухо та уривчасто, захотілося порвати на дрібні клапті цей нечистий папір, втоптати ядучі слова в грязюку. Та чомусь не порвав. Не усвідомлюючи, навіщо, сховав у кишеню. Може, для того, щоб знайти колись підлого наклепника і по-своєму відплатити за образу? А через деякий час надійшло друге повідомлення…
Він не знаходив собі місця, став неуважним, замкнутим, байдужим до своїх обов’язків, за що отримав зауваження від командира частини, в якій служив. Під впливом емоцій та хвилювання навіть хотів самовільно покинути службу і податися додому. Але друзі, помітивши його стан, вчасно зупинили. Тієї ночі Максим уперше спробував повірити листам, припустив, що таке могло трапитися. І відтоді отрута сумніву, недовіри та пекучих чоловічих ревнощів закралася в його душу.
Листи до дружини самі собою виходили сухими і скупими. Вона запитувала про причину, а він пояснював усе нестачею часу. Неприємну розмову відклали до зустрічі. Дорогою додому Максим не відходив від вікна в тамбурі. Курив, а думка пульсувала в такт перестуку вагонних коліс: «Що скажу їй? Що скажу?» На рідній станції, обірвавши спогади, хлопець узяв легку солдатську валізу в руку й швидко пішов протоптаною стежкою до польової дороги. Він поспішав. Глухо гупали по вологій землі важкі солдатські черевики, билися об них стебла різнотрав’я, пахло зів’ялим полином та стернею.
У важкому неспокої майже вибіг на східці ганку. Зупинився. Передихнув, постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз, тепер у вікно, як колись – дрібно і тихо. І раптом обпекла думка: «а що, як вона не сама?»
В цю ж мить з-за дверей почувся такий знайомий і стривожений голос:
– Хто це?
– Я, Лесю.
Дзвінко дзенькнула клямка.
– Максимчику, ти приїхав?! – теплі руки обхопили його шию.
– А що, не чекала?!
– Не сподівалася, ти ж не писав, – цілувала його губи й очі.
Хата війнула затишком і духом осінніх квітів. Місячне проміння, пронизуючи мереживо тюлевої занавіски, тихо і м’яко падало на підлогу. Мирно, ніби підкреслюючи домашній спокій, цокав будильник.
Він поставив валізу, зняв черевики і сів біля стола.
– Ти сама?
– А з ким же мені бути? Я ж тобі писала, що Михайло десь на заробітки поїхав…
– Не страшно самій?
– Уже звикла.
«Навіщо я про це? – подумав.  – Не з цього треба починати. І взагалі, чи треба?»
Серце жіноче чутливе: Леся стояла біля дверей, насторожено дивилася на нього, несміливо поправляючи на грудях розстебнутий халат.
– Іди сюди, Лесю, – насилу витиснув із себе Максим. Вона підійшла.
– Ну чого ж ти, як чужа? Сядь-но біля мене.
Слухняно сіла.
«Що ж їй сказати? Як розпочати неприємну розмову?»
І раптом його погляд ковзнув по білій скатертині стола: посередині в гарній рамці стояла його солдатська фотографія у віночку зі свіжих запашних чорнобривців. Кілька квіточок лежало біля фотокартки.
Не сподівався Максим, що всі його сумніви, які так вимучили душу, без слів розвіються в одну мить, розіб’ються об терпкий запах цих чудових квітів. Леся помітила, як на його втомленому обличчі засяяла радість, а очі засвітилися такими знайомими щасливими вогниками.
Стримуючи і ховаючи сором, він обхопив своїми міцними долонями Лесину голову і почав цілувати.
– Що таке, Максимчику? Що?
А він не дав їй договорити. Нарешті, пригорнувши до себе, гаряче зашепотів:
– Дуже люблю тебе… Дуже-дуже. І прости мені, що не так подумав про тебе. Я не хотів. Я вірю тобі…
Швидко вийняв із кишені два складених потертих папірці та вклав їй, здивованій, у руку.
– Знайди сірники і спали оце… Тут чиясь заздрість на наше щастя. Тут зло. Спали, і забудемо його.
Шорстка солдатська рука пригладила чорну недоплетену косу, витерла вологі від сліз щоки.
Тетяна СОКОТЬ