Їхав на свято на море, а опинився у морзі

0
44

Марія місила тісто на пельмені, уявляючи, як зустріне свого благовірного з роботи. Просила вчора на базар поїхати – не зміг, бо начальство, каже, перед святами геть лихе стало. Думала, прийде сьогодні раніше, а чорта лисого! Ні слуху, ні духу! І трубку на роботі ніхто не бере. Василя вже обмивають, напевне. «Хай-но ти прийдеш додому, я тебе погодую, я тобі наварю! І холодне, і гаряченьке посмакуєш, ледацюго! Бульбу з лушпайками жертимеш!» – крутилося на язиці. Вона так вже те тісто кулаками лупила, ніби м’яла боки своєму Васькові. Хоч на плиті та в духовці все вже варилося, запікалося, булькало і шкварчало. Але сам факт, що чоловік геть умив руки від передсвяткового марафону, зваливши все на її плечі, допікав серце й шкрябав по душі.

«Стоп! Десь же був телефон його напарника», – нервово почала гортати свій записник. Таки є. Микола трубку взяв:

Як немає? Ми вже давно розбіглися. Випили трохи, але навіть козу не водили сьогодні…

І куди ж він завіявся?

Трохи, правда, пивком відполірували, то Васю розібрало… Усе поривався на вокзал іти. Про якісь Гагри молов.

Значить, набрався, як чіп!

Про Гагри Василь починав говорити, коли був добряче під «мухою». То була його болюча тема і блакитна мрія. Ще з дитинства він марив тим невідомим йому містом, відколи побачив на кольоровій листівці пальми й синє море. Повернувшись з армії, заявив матері: «Їду у Гагри!» Коли оженився, почав Марійку свою намовляти. І вона згодилася. Чого не зробиш заради коханого. Вася в пориві ніжності й відвертості якось зізнався своїй жінці, чого його так тягне у це далеке південне місто. Ту листівочку з морськими краєвидами прислав йому тато, якого він ніколи не бачив. Перші роки батько ще писав листи, зі святами вітав, а потім замовк.

Раптом його знайду? Може, ще живий… – втішав чи то себе, чи молоду дружину Вася.

Вибралися в далеку дорогу спонтанно, навіть квитків не купували завчасно. Провідниця виписала білети до кінцевої зупинки вже у вагоні. Вранці Маруся прокинулася, глянула у вікно, а там… сніг.

Васю, а куди це ми приїхали? – прошепотіла, штрикаючи сонного чоловіка під бік. – Ти ж казав – море, сонце…

Де ми?! – кинувся він до провідниці.

Кінцева. Станція «Харків». Прокидаємося, пасажири!

Який Харків?! – заверещав Вася, як різаний.

Ще раз визирнув у вікно, але на вокзальному приміщенні великими буквами було написано: «Харків». Тьху ти! Невже вони сіли не на той потяг? Просто колії переплутали. Напевно, це доля… Вертатися додому Василь відмовився навідріз. Гордість не дозволяла. Почав шукати роботу в місті, куди привіз їх поїзд. Влаштувався на завод, Марію ученицею на макаронну фабрику взяли. У гуртожитку навіть кімнатку дали – жити можна. Та витримали молодята в чужому місті десь пів року. Дружина плакала ледь не щодня, хотіла додому, до мами. А коли завагітніла – Вася таки здався. Де родився, там і згодився.

Цілу ніч Марія не спала. Чоловік додому так і не прийшов. За тридцять років таке було вперше. Де б не був, скільки б не випив, а до хати завжди якось добирався. Щедрий вечір, уже й стіл накрила, вечеряти треба, а його немає. Думка думку доганяє, тільки дурне і найстрашніше у голову лізе. Мороз сьогодні аж дзвенить. Може, впав де і замерз… Подзвонила дітям, наробила крику. Ні в міліцію, ні в лікарню такий не поступав…

Як дожила до ранку – не знає. І раптом телефонний дзвінок розбудив ранкову тишу.

Алло! Ви Марія? Приїдьте в лікарню, заберіть свого чоловіка!

Що із собою взяти? Він жи-и-и-вий? – зуби цокотіли від страху і язик став геть ватний.

Живіше всіх живих! Приїжджайте!

Вася справді сидів у приймальному передпокої живісінький, хоч і трохи пом’ятий. Побачивши дружину, кинувся до неї:

Марусю, ти того… Не хочуть одпускати. Тебе требують.

Ох і влаштував ваш чоловік нам новорічну нічку! Вертеп ще той! – регоче черговий лікар. – Привезли замерзлого серед ночі, труп трупом. Ні дихання, ні пульсу. Ми його в морг до ранку. Санітарка на зміну прийшла, прибирає, а він її за полу – хап: «Куди кожух мій поділи? Замерз геть. Я на поїзд спішу, у Гагри!» – і встає зі столу. Санітарка в обморок так і гепнулася. А «труп» подався по лікарні бродити. Заберете свого благовірного чи хай полежить у нас? Трохи сопляє, а так все ніби в нормі. У кожухові родився!

На радощах Марія забула всі слова, що мала сказати чоловікові ще вчора. Тільки міцно-преміцно взяла попід руку і як під конвоєм повела додому…

Ніна РОМАНЮК