Квітка пам’яті про жінку, яку любив чоловік понад усе

0
296
Жовте осіннє листя тихо падало на лавочку, прикриваючи зів’ялу квітку. І нікому з перехожих не було діла до цієї засохлої гілочки хризантеми. Лежить вона, то нехай і лежить. Лише для Оксани вона була не байдужою, бо це була квітка кохання, квітка пам’яті.

Оксана любила парк з самого дитинства. На вихідних разом з мамою і татом гуляли, сиділи на лавочці і їли морозиво. Подорослішавши, ходила в парк з подружками. Тут же познайомилась з гарним хлопцем, тут же були перші поцілунки. Навчання в інституті, а потім сімейні проблеми, робота і все рідше вдавалося вибратися в улюблене місце відпочинку. Але по вихідних знаходила вільну годину і йшла в парк.

Посивілий чоловік ніжно тримав її за руку

Промайнули роки і Оксана знову мала більше часу прогулюватись знайомими алеями. На лавочці, яку так любила, вона могла сидіти годинами, осмислюючи своє сімейне життя, яке так і не склалося, спостерігаючи за перехожими. Чи не щоденно в погожу днину бачила двох посивілих, далеко не молодих людей, що сиділи на лавочці навпроти. Він часто ніжно тримав її руку в своїй, стиха про щось розповідаючи. Інколи він лагідно нахиляв її голову на своє плече і вони, заплющивши очі, мовчали. Оксана, дивлячись на цю пару, деколи змахувала сльозу, що непрохано накочувалась на очі. В її житті не було такого ніжного, чистого, великого почуття, яке вона бачила на власні очі.

Колишній чоловік виявився зрадником. Його любов трималась лише півроку, після чого почались сварки, часті випивки, походи “наліво”. Промучившись п’ять таких обіцяних на все життя “щасливих років”, Оксана залишила його, поселивши в своєму серці ненависть до чоловіків. Жінці здавалось, що немає в житті вірності, чесності і справжнього людського почуття. А всі чоловіки тільки лицемірять, говорячи про любов. Вони потім легко розтоптують, розтирають як недопалки по землі почуття інших. О! Скільки гарних слів він, її колишній, шепотів тут, у парку. Які були поцілунки, обійми! І вона вірила. І що вийшло? Де поділася його любов, а чи була вона насправді? Але перед очима на сусідній лавочці, як приклад, було велике кохання, пронесене цілим життям.

Не знала, що бачить їх востаннє

Оксана не раз поривалася підійти до цієї, по-осінньому прекрасної пари, поговорити, навіть розпитати, як вони зберегли свої почуття! Але не наважувалась порушити ту ауру любові, поваги, яка огортала цих давно посивілих людей. Коли Оксана, буваючи в парку, не бачила їх декілька днів, жінці було сумно: а, може, вони похворіли, вони ж таких поважних років? Та через деякий час вони знову з’явилися на улюбленому місці. Було прохолодно. Він час від часу поправляв їй пухнастий шарф на плечах. Сонце заглядало на їх лавочку, даруючи їм скупі промінчики осіннього тепла. Навіть парочка голубів постійно крутилася біля їх ніг, щось визбируючи на асфальті.

Оксана не знала, що бачить цих людей востаннє. Вони були для неї чужими, але разом з тим такими близькими, що вона засумувала за ними. Було прикро за себе, що не познайомилась з цими людьми. Пройшов цілий місяць, але вони в парку не з’являлись.

Та одного дня Оксана побачила, як до лавочки навпроти повільно підійшов сивочолий чоловік, спираючись на паличку. У руці він тримав осінню квітку — білу хризантему. Він йшов один, пригнічений, згорблений. Оксана спочатку зраділа, але чому він сам? А він, сівши на лавочку, поклав квітку на те місце, де не так давно сиділа його дружина. Оксана зрозуміла все. Одинокий чоловік сидів довго, щось казав, ніби з кимсь розмовляв, плакав.

Оксана не могла більше дивитись на нього і підійшла. Познайомившись з Павлом Івановичем, вона з вибаченням запитала, де його супутниця життя. Хоч потім якось і прикро стало за це запитання. Він з сумом повідав про вічну розлуку з дорогою йому жінкою, його вірним і чистим коханням.

— Хочете, розкажу про нас? — запропонував, і Оксана погодилась вислухати історію чужого життя.

Очі світилися, коли згадував перше знайомство

Познайомилися в госпіталі, куди потрапив після поранення. По війні розшукав її. Одружились. Доля закинула їх у Рівне. Тут працювали і вийшли на заслужений відпочинок, так тоді шанобливо називали пенсію. І що б він не розказував про своє життя, яскравою ниткою були спогади про неї, свою дружину, матір їх дітей, свою любов. А як світилися його очі, коли він згадував про першу зустріч після війни.

— Ще тоді, в госпіталі, я полюбив її, цю ніжну квітку моєї душі, за її доброту, за ніжні руки, за її вроду. Знали б ви, як легко вона давала уколи, як ніжно перев’язувала рани. Заходила в палату — і ніби сонце ясне засвітило. Я тоді був дуже слабкий і не міг поговорити з нею. Тільки знав, що звати її Марія. А одного дня я більше її не побачив, засумував, бо перевезли в інший госпіталь. Тоді я сказав сам собі: виживу, бо повинен знайти її, бо інакше бути не може! Я жив надією…

І вижив, хоч був поранений ще раз. По війні розшукав її.

— Яка це була зустріч! — і очі літнього чоловіка спалахують такою ніжністю і радістю. — Вимріяна, вистраждана, бажана і випрошена в долі! Звичайно, в житті всього було: і сперечались, і пробачали, якщо щось не так, але ми не зраджували одне одного. А коли діти порозлітались і ми залишились удвох, то в нас з’явилась інша любов — сильніша, серйозніша, відповідальніша. І от її не стало. Звичайно, нам уже за вісімдесят і ця розлука природна. Але мені сумно без неї. У квартирі я один і все мені нагадує її. Буду переїжджати до сина, то оце прийшов до улюбленої нашої лавочки, щоб покласти її улюблену квітку. Може, її душа теж прилетить сюди.

Павло Іванович заплакав. Оксана мовчки переживала чужу долю, а потім подякувала за знайомство, за історію їхнього життя, побажавши здоров’я і удачі. І він пішов, опустивши голову, оглядаючись раз по раз, ніби хотів побачити тут, на лавочці, рідну йому постать.

…Жовте осіннє листя падало на зів’ялу хризантему, на квітку кохання, квітку пам’яті про жінку, яку любив чоловік понад усе.

Олена ЯРОЩУК