Коли розлучаються двоє

0
223

Історія про сумну долю однієї родини.

Весілля у Таміли й Олексія було пишне і багатолюдне — то його батьки, Анна Іванівна й Іван Васильович, постаралися. Хоча й не вперше їхній син ставав на рушничок щастя, але хотіли все облаштувати, як у людей, щоб не соромно, щоб запам’яталося молодятам.

Два попередні шлюби були, як-то кажуть, короткочасними і що головне — пустими. Може, саме тому й розпалися пари. А коли Таміла повідомила, що в ній зародився паросток життя, щастю і радості не було меж! Особливо зраділи майбутні бабуся й дідусь. Не знали, куди ту невістку посадити, чим нагодувати, які подарунки піднести. Олексій давно мріяв про сина, тож із нетерпінням чекав на його появу, навіть забув про деякі свої нездорові пристрасті.

Хлопчик народився кволим, тож одразу відправили в обласну клініку. Анна Іванівна без роздумів, кинувши всі свої справи, подалася слідом. Упросила лікарів, щоб дозволили доглядати за невісткою після операції і маленьким внучком. Сама, було, й крихти в роті не мала, а все Тамілочці догоджала. Й після лікарні опікувала породіллю та немовля. Поступово все стало, як кажуть, на свої місця.

Несподівано тяжко і невиліковно захворів Іван Васильович. Після його похорону Олексій наче зірвався з котушок. Почалися запої, сварки. І якось Таміла зібрала речі, сина — на руки й гайнула до мами в село. Невдовзі й на розлучення подала.

А щоб найболючіше покарати колишніх чоловіка та свекруху — заборонила їм бачитися з Вітею.

Недаремно кажуть, коли розлучаються двоє, страждає третій. Бовваніє на дереві життя самотнім кленовим листочком…

Кленовий листочок

Цей хлопчик — худесенький, блідесенький, з голубими оченятами чи не на все личко — напівсирота. Наче той кленовий листочок, що тріпотить на холодному вітрі осуду, обмивається дощем побрехеньок, беззахисний перед бурями і негодою.

Відтоді, як батьки розлучилися, тато з сином зустрічалися спершу у дитячому садочку, а згодом — у школі. Судова тяганина за можливість бачити хлопчика точилася за його спиною.

Коли тато відлетів на небо, малого стала навідувати тільки бабуся Аня. І завжди з подарунками. У Віті першого в класі з’явився планшет, потім гарний дорогий мобільник. Татова мама не раз справляла обновки, пригощала смаколиками. Кілька разів із дозволу неньки дитина навідала бабусю в місті. Ото вже було свято для обох!

На 10-річчя мама дозволила сину запросити й бабусю Аню. Звичайно, та приїхала з величезними сумками гостинців: продукти, цукерки, іграшки й гарний костюмчик, сорочечки, черевички. Хлопчик так радів, що дорослі нарешті порозумілися, пишався, що саме він об’єднав до цього непримиримі сторони. А тоді щось сталося дивне і не зрозуміле для Вітька — несподівано мама заборонила не просто відвідувати бабусю, а навіть згадувати в домі її ім’я. А та все чекала на гостину рідної кровиночки… Коли ж сама набирала його номер, чула холодне внукове: «Мені ніколи!» А потім взагалі телефон замовк. Майже два довгі роки сподівалася бодай на дзвінок від Вітька, та даремно. Але знову судитися з колишньою невісткою за право бачитися з онуком забракло і моральних, і фізичних сил.

Боротьба за спадок

Серце Анни Іванівни, що краялося за чоловіком, єдиним сином та онуком, врешті не витримало. Тихенько відійшла за межу. Ось тоді несподівано й об’явилася колишня невістка. Її непокоїло одне: кому ж дістанеться спадок — добротний міський будинок з усіма зручностями та прибудовами, облаштованою земельною ділянкою.

Дізнавшись, що новим власником обійстя став чужий чоловік, обурилася, заметушилася. Дарма, що останні два роки той опікувався Анною Іванівною, допомагав, возив на лікування, а потім, як належить, поховав, виконавши всі умовності й прохання небіжчиці, пом’янув, пам’ятник на могилі встановив. І ось тут Таміла, яка навіть попрощатися з покійницею не зволила, розгорнула бурхливу діяльність. Почала всіх і вся переконувати, що не могла Анна Іванівна залишити без спадку єдину рідну кровиночку, заручилася показами свідків. Коли скарги до прокуратури, заяви в поліцію, перші суди не принесли результатів, стала оскаржувати заповіт, мотивуючи, що самотня Анна Іванівна наприкінці свого життя просто з’їхала з глузду і під тиском переписала майно на сторонню людину.

Новий господар добровільно готовий сплатити за одну восьму будинку, що за законом належить неповнолітньому Віті. Але Таміла не згодна, бо претендує на половину. Нещодавно відбувся черговий суд і позивачка знову його програла…

Шкода дитину, не винен хлопчик, що мама виявилася такою «недалекоглядною», та не даремно кажуть: що посієш, те й пожнеш.

Наталія РОЗТОРГУЄВА,
Охтирка Сумської області.