Якщо любиш, ладний й гори звернути

0
69
У Наталчиній сім’ї завжди була тиша. З самого її народження тут було чути тільки її голос. Спочатку дитячий плач, а згодом вона вимовила перше слово – “мама”. Але почути це слово її батькам не судилося. Вони обоє були глухонімими.

Розмова за допомогою рук була звичною

Наталку потрохи вчила говорити тітка Тоня, вона була у їх сім’ї поводирем. Перекладала батькам людську мову і ходила за них у потрібні установи. Роки минали швидко.
Племінниця була у десятому класі, коли тітка Тоня зібралася заміж. Тоді ще дівчина не розуміла, що великий тягар обов’язків ляже на її плечі. На весіллі вона вітала молодих від усієї сім’ї і не помічала, як скоса дивляться на її батьків родичі нареченого.
Тоді ж вона познайомилась із дев’ятнадцятирічним юнаком. Перший повільний танець, перший поцілунок, перше спізнення додому. Кохання захопило Наталку цілком усю, і все, що заважало їй бачитися із коханим, її дратувало.

Відтоді, як тітка Тоня вийшла заміж, Наталчине життя змінилося, вона стала для своїх батьків зв’язковим із світом людей, що говорять. Спочатку вона навіть зраділа своїй відповідальності, але з часом їй це почало заважати. Потрібно було купувати продукти, платити за комунпослуги, домовлятися з телемайстром або сантехніком. Крім того ходити до школи, робити уроки і перекладати батькам новини і ще багато іншого.

Одного разу Наталка не прийшла ночувати взагалі. Заплакана мама розмахувала руками, по-своєму сварилася на неї. Потім з кімнати вийшов батько і подивився на доньку таким поглядом, що вона зрозуміла його без слів.

— Досить, мені набридло няньчитися з вами, як з малими дітьми! — почала кричати Наталка, не перекладаючи своїх слів руками, — У мене повинно бути своє життя, навіщо народили мене, щоб я стала вашою нянькою? Буду гуляти до ранку щодня і ви мені не забороните! — погрозила Наталка.
Батьки ще ніколи не бачили доньку такою. Раніше вона була приємною і лагідною дівчинкою. Мама кинулася у сльози, а батько спохмурнів і пішов геть.
Наступного дня дівчина зустрілася з коханим. Вони, обійнявшись, йшли парком і підкидали ногами зів’яле листя. Раптом, метрів з п’ятсот від них, Наталка побачила свою маму, вона кликала її до себе і хотіла щось сказати.

— Дивись, що це за божевільна на горизонті розмахує руками? — запитав її хлопець.

— Я її не знаю, ідемо звідси швидше, — відповіла Наталка.
Коли вона повернулася додому, усе було на своїх місцях. У кімнаті на столі лежали татові окуляри, поруч — недочитана газета. На кухні недомитий посуд і каструля з обідом, який приготувала мама. Тільки у квартирі нікого не було. Наталчині батьки рідко виходили з дому, і вона зрозуміла, що сталося щось жахливе.

У батька — інфаркт

Вона кружляла по квартирі і намагалася знайти хоч щось, що допомогло б їй дізнатися, що трапилося. Наталка зазирнула у смітник, там лежав використаний шприц і шматочок вати.
— Як подзвонити в лікарню, з ким із найрідніших людей сталося горе? — бідкалася вона.
Тишу і думки перервав телефонний дзвінок.
— Наташа? Ваш батько потрапив у лікарю з обширним інфарктом, зараз у тяжкому стані. Тут ваша мама, хоче щось сказати, — у слухавці дівчина почула знов ті самі нечленороздільні звуки, але вони їй видалися такими рідними. Вона зрозуміла, що мама хоче, щоб вона була поруч.
Тільки Наталка поклала слухавку, як телефон задзвонив знову.
— Привіт… — дзвонив коханий, — знаєш, я сьогодні дізнався, хто твої батьки. Вони якісь дивні. Коротше кажучи, я не хочу з тобою зустрічатись! Пробач і бувай.
Ніби дві кулі, постріл за пострілом, влучили у її серце. Воно калатало і здавалося вистрибне із грудей, якщо не притримувати його руками. На обличчі дівчини не було сліз, воно просто змарніло, вона стояла серед кімнати і дивилася розгубленим поглядом в нікуди, а тиша, у якій вона виросла, здавалося, душила звідусіль.
Увечері вона сиділа біля батькового лікарняного ліжка і молила:
— Тату, пробач, я ніколи більше тебе з мамою не зраджу. Ви найголовніші люди у моєму житті. Я усе буду робити лише так, як ти скажеш. Тільки одужуй скоріше.
Батько лежав із заплющеними очима. У палаті панувала тиша, але цього разу Наталчине серце підказувало, що він її вибачить і обов’язково одужає. Принаймні вони мамою дуже в це вірили.

Якщо любиш, ладний гори звернути

З того часу минуло чотири роки. Наталка закінчила школу і влаштувалася продавцем у сусідній магазин. Вони жили втрьох спокійно і розмірено. Одного вечора Наталка розповіла мамі, що до неї залицяється один покупець:

— Заходить щодня, якусь дрібницю, але обов’язково купить.
Спочатку хлопець тільки мовчки купував, а коли Наталка його добре запам’ятала, вирішив познайомитись. Виявилося, що він мешкає далеко від магазину, випадково зайшов якось і закохався. З того часу не може без Наталчиних жвавих очей і щирої посмішки. Вона як і будь-яка інша, хотіла б в це вірити, але не дозволила собі. Один раз вже опеклася коханням, тому цього разу вирішила не поспішати.
Хлопець мав серйозні наміри. Здивуванню дівчини не було меж, коли вона дізналася, що він влаштувався у їхній магазин.

— Дивний такий хлопець, цей Ігор. Має юридичну освіту, а прийшов працювати вантажником, — ділилася думками власниця магазину.
Наталчине серце розтануло не одразу, але Ігор робив для цього усе. Вони почали зустрічатися. Невдовзі він попросив їй познайомити його з батьками. Цього Наталка боялася найбільше. Вона багато розповідала йому про своїх батьків, та приховувала те, що вони обоє мають ваду.

— Перевірю його. Якщо любить, залишиться зі мною після знайомства з батьками. А ні, шукатиму іншого, того, хто зрозуміє, — подумала дівчина.
Ігор подарував мамі квіти, а батькові дав пакет із вином і цукерками. Звільнивши обидві руки, він почав говорити жестами — мовою німих. Про те, що давно знає їх доньку і дуже її кохає, про те, що хоче взяти її за дружину і що вона найкраща у світі дівчина.
Матір, батько, а найголовніше — Наталка, були здивовані, що Ігор вміє спілкуватися з допомогою рук. А він зізнався, що навчився цьому навмисне, щоб мати можливість самому сказати її батькам.

— Якщо любиш, ладний не тільки змінити роботу і мову, а й гори звернути, — говорив Ігор, сидячи за сімейним столом.

Тетяна ЧИРВА