А на стіні — фотографія. На ній зображені Віра, Яна і Дмитро. Щасливі, веселі…

0
41

— Пішла від чоловіка. Точніше, утекла. Знову прийшов з роботи пізно і п’яний. У відповідь на мої зауваження вхопився за ніж.
Так ми з Яною опинилися на вулиці. У добрих людей переночували, а вранці — у Костопіль. Тут моя мати живе…
— А я про себе не знаю, що й розповісти. Дочка у мене вже доросла. А дружина? Не живе вона зі мною… Я минулого року в аварію потрапив, так вона навіть відвідати у лікарню не приїхала…
— Очевидно, дуже вона на вас за щось образилася?
— Та ні! Тут зовсім інша історія.
Потім почалися регулярні зустрічі і все відбувалося за звичним і добре знайомим усім сценарієм. Якось Віра зайшла до Дмитра на квартиру і там залишилася.
Далі були смачні обіді, чиста білизна, прання сорочок і, головне, щирі, ніжні розмови. І кохання, і надія. Впевнилася у тому, що Дмитро допоможе виховати доньку, захистить від п’яного чоловіка і, взагалі, що це її доля. А попереду довге життя, казкове сімейне щастя.
Дмитро працював у одному з банків Рівного. Грошей на прожиття вистачало. Вони навіть купили нову іномарку, спорудили невелику дачу.
Років через два пролунав міжміський телефонний дзвінок. Дмитро сам узяв трубку, довго про щось і, як здалося Вірі, ласкаво розмовляв.
— Це колишня дружина, — повідомив. — Нам доведеться трохи економити. Людмилі потрібні гроші на навчання доньки…
Дмитро був для Яни кращий за рідного батька. Вона такого тепла зроду не знала. І в ліс з нею ходив, і на озеро возив, а перед сном їй книжки читав та казки розповідав. Не виникало й фінансових проблем. Добре жили. Спокійно, злагоджено.
Якось Дмитро прийшов із роботи похмуріший за грозову хмару: “У нас у банку проблеми…” А вночі у нього стався інсульт, паралізувало, довелося Вірі продавати холодильник, телевізор, шафу, на виручені гроші купляти ліки. Тільки через тиждень хворий зміг прийти до тями. І ледве вимовив: “Повідом дружині, нехай приїде. Із дочкою…”
Віра відразу ж зателефонувала у Львів. Тільки встигла назвати себе, сказати, що Дмитро при смерті, як Лариса обклала її добірною нецензурною лайкою: “Сама, така-сяка-перетака, довела його до хвороби, то й виходжуй. А йому… так і треба, добрий урок, щоб не гуляв на старості літ з ким трапиться…”
Стояла Віра, немов закам’яніла. Міркувала, що сказати Дмитру, щоб не ускладнювати його становища. “Вона дуже хвилюється, — переконливо брехала, саме так, як здатна жінка, яка дуже кохає. — Але приїхати не зможе, справ багато…”
Дмитро мовчки кивнув головою. Чи повірив, чи все зрозумів?! Однак незабаром здоров’я його пішло на поліпшення. І вже через півроку після інсульту — у рекордно короткий термін для цієї хвороби — вийшов на роботу. Ні про яку інвалідність не могло бути й мови. Дмитро щоранку бігав, ходив босий по снігу, чимало часу проводив у сауні.
Віра набралася хоробрості і нарешті оголосила Дмитру: “У мене дочка росте. Мені про неї уже подумати треба. Із Анатолієм я розлучилась, хотілося б наші стосунки оформити юридично. Адже й ти зі своєю дружиною реально давно порізно. Що у вас тепер спільного?!”
Дмитро повільно підійшов до письмового столу, дістав листок паперу:
— Читай, рідненька. Недавно мені прийшов. Від доньки… Моєї, — підкреслив наголосом, — Настеньки.
“…Пам’ятаєш, тату, я ще ходила у третій клас, а мама лежала у лікарні. Ти тоді прийшов із роботи, сів і сказав мені: “У тебе більше ніколи не буде ні сестрички, ні братика”. І заплакав. А потім ми пішли до матері у пологовий будинок і лікарі віддали тобі мертвого хлопчика. Ми тоді обоє плакали. Якби ти знав, скільки всього я пам’ятаю із нашого спільного життя…”
— Ти не хвилюйся. Я тебе ніколи не покину. Доки живий, все у вас обох буде, — впевнено промовив.
А через кілька місяців у Дмитра стався другий інсульт.
Віра вперто боролася за життя коханого, продала все, що можна було продати. Витратила останні збереження. Не виходила з палати. Але…
Дмитро помер, у п’ятдесят шість років. Не залишив ні заповіту, ні дарчої, ні навіть якоїсь записки, із тексту якої можна було б зрозуміти бажання, покійного визнати Віру з Яною також спадкоємцями його майна.
Ні колишня дружина, ні рідна дочка на похорон не приїхали. Кровно образилися, що “на старості літ із молодою зійшовся — всього на п’ять років старшою за власну дочку.”
Людмила з’явилася, через три тижні, щоб “навести порядок” із успадкованим майном. Оселю, дачу і гараж продала, іномарку перевела на дочку, меблі роздала сусідам:
— Щоб тій паскуді, злодюзі-розлучниці і її дівці-п’явці нічого нашого не дісталося. І так десять років нашим добром користувались, — це про Віру і Яну…
— Нічого мені не треба, — розповіла Віра подрузі. Адже у мене було справжнє кохання. А у Яни батько. Є кого згадати. А в нас є де жити. Добре, що однокімнатну “хрущовку” не продали. Бо взагалі залишилися б на вулиці біля розтрощеного корита…
Туди й Віра з дочкою повернулися жити після смерті Дмитра. У кімнаті стояв старенький диван, шафа з книгами і потерті стільці. А на стіні — фотографія. На ній зображені Віра, Яна і Дмитро. Щасливі, веселі…
* * *
Звичайно, несправедливо, що молода жінка через власну делікатність, боязнь зайвий раз хвилювати Дмитра натяком на можливий кінець його життя, страх видатися корисливою, через елементарну юридичну безграмотність залишилася буквально ні з чим…
Але чинне законодавство на боці юридичної дружини. Незалежно від того, залишила вона чоловіка в біді чи ні…

Ростислав ВАРЖЕЛЬ