У четвер біля криниці

0
71

Усім розказую: наш білокуракинський край — найпрекрасніший. Дарма що тут нема санаторіїв, як у Карпатах, пляжів, як біля Одеси, — все одно у нас дуже гарно. Є Ясиновий яр, де можна назбирати хтозна-скільки грибів, ставки з рибою біля сіл Шовкунівка та Бунчуківка. Декому милі мальовничі місцини поблизу Шандрівки.

А мій улюблений куточок — Відраднівська криниця. Дорогою до неї казкові краєвиди: крейдяні гори, нескінченні луки… Такі барви навкруг, такі пахощі!

Будь-якої пори криниченька мені люба. Особливо після її реконструкції, зробленої добрими людьми нашої громади і нині покійним Михайлом Гапочкою. Вода тут завжди прохолодна, цілюща. Її смак не сплутаєш з іншою водою. Турбується природа про наше здоров’я.

Так склалося, що їздити до криниці мені найчастіше випадало у четвер. Згодом почав свідомо планувати свої поїздки саме цього дня. Одного разу захотіла навідатися до криниці й дружина. Під’їжджаємо — і тут соловейком заспівала її мобілка. Я попив водички, набрав два бідони, завантажив у машину. Тим часом телефонна розмова тільки набирала обертів: серіали вже були обговорені, на черзі — політика, кулінарія, спорт… «І хто це придумав мобілку — сучасна жінка без неї не жінка, а ніби кобила без хвоста», — почав я сердитись. Але терпляче чекаю, адже дружина їхала попити з криниці, помилуватися краєвидом… Раптово почався дощ — рясний і впертий, знай виляскує по машині. Нарешті дружина розпрощалась із подругою, але, звичайно, під дощ виходити не схотіла. Заводжу двигун, а машина ані руш. Робити нічого, виходжу, відкриваю капот, вдивляюсь. А із салону долітають цінні поради на кшталт: «Перевір бензонасос, карбюратор»… Я добряче змокрів під дощем, змерз, та ось двигун завівся, далі їхали без перешкод. Поїздку не обговорювали, але відтоді я їздив по воду тільки сам. Щоб без усяких пригод.

Одного ранку бачу біля криниці молодого прикордонника. Він сидів, заглиблений у себе, здавалося, мене й не помітив. Я привітався, подаючи руку. Юнак відгукнувся, але якось невесело. «Це ж яка нечиста сила посміла образити солдата?» — запитую, усміхаючись. «Онде вона», — показав на гору, на вершечку якої стояла дівчина у зеленій сукні й вишневій хустині. Чисто тобі вишенька-черешенька, як у пісні.

Підсівши до Богдана, так звали нового знайомого, почув його історію:

— Я приїхав у Білокуракине до товариша, служили разом. Він кухар, а я кінолог. У вівторок прийшов до криниці, сів, тут так гарно, а ота Мавка підкралася, зірвала мій берет, облила мене водою і втекла. З вершечка гори гукнула: «Приходь завтра, віддам». Я прийшов, однак вона не віддала. І сьогодні теж не хоче.

Бачу, хлопцю справді не до жартів. Я хотів підійти до дівчини та поговорити, але часу в мене було обмаль. Тож, підбадьоривши Богдана, поїхав.

У четвер, як завше, був біля криниці. Підійшовши ближче, завмер. На східцях, які ведуть до води, стояли дві валізи, а на них — зелений берет і вишнева хустка. Таки спіймав Богдан свою Мавку! І раптом чую: «Діду Іване, це Марина, моя наречена. Ми їдемо до моїх батьків». Кажу до Богдана: «То ти вирішив за берет украсти нашу дівку?» «Я сама так захотіла, — поспішила запевнити Марина. — Мої батьки згодні… А берет дійсно допоміг нашому знайомству».

Я підвіз молодих до автостанції і поспішив додому. Міцно пригорнув дружину, поцілував. «Що це з тобою, діду?» — спитала вона і довгим здивованим поглядом дивилася на мене. «Нічого ти не розумієш. Вода у Відраднівській криниці не тільки цілюща, вона ще й у коханні допомагає…». З тих пір дружина повсякчас зі мною до криниці їздить. І без мобілки!

Іван ЛАВРЕНКО,
смт Білокуракине
Луганської області