Доля не квіти

0
96

Дружили ще змалку. Квіти хлопчик дівчинці дарував. Потім прийшло кохання, а з ним — надії і сподівання. Та доля не квіти. Горе прийшло раптово. Бо воно завжди отак — оглушує немилосердно! Зліг суджений на ліжко лікарняне. Візок інвалідний замість ложа шлюбного. Змилуйся, господи!

Співчували друзі. Журилися матері. І судили люди: така молода, а вже руки собі зв’язала…

Судили люди. Зойком озивалися ненароджені діти. А серця закоханих вистукували в одному ритмі. Так, доля не квіти. Не всім вона їх підносить. Як не всім дарує справжнє велике кохання.

Жанна ЮЗВА,
смт Підволочиськ
Тернопільської області