Не боїться навіть грому та блискавок

0
48

Михайло Маківничук: Запорука довголіття — жага до пізнання нового, єднання з природою і праця.

Навесні 1945-го мешканець селища Жаб’є (нині Верховина) Михайло МАКІВНИЧУК повернувся з Німеччини. Відтоді він вірний своєму рідному краю. 95-річний дідусь і досі енергійний. Якби сила, то, як мовиться, гори би подолав. Наче й образно, але 12 км до присілка Синиці, де весь цей час мешкав, і до центру Верховини високий дужий чоловік долав завиграшки. На полонинах же тепер господарює внук Віталій, хоч дідусь — не тільки голова великої поважної родини, а й офіційний керівник фермерського господарства.

Як Михайло не став Райнгольдом

У сім’ї Маківничуків було семеро дітей. Бездітні родичі взяли малого Михайлика за свого — «годованцем». Тоді на Гуцульщині така практика була поширеною. Вуйко і вуйна (дядько й тітка) мали багато моргів землі, і перш ніж успадкувати це багатство, хлопець щосили трудився. Сіножаті, випас худоби. Вирощували корів та дрібну маржину.

Як почалася війна, юнак уже досяг такого віку, що й на дівчат заглядався. Скоро б і парубкував. Та в 1941-му 16-річного Михася разом з іншою сільською молоддю насильно відправили до Німеччини.

Про своє перебування там Михайло Маківничук згадує до найменших подробиць. Там у бауера в господарстві робив те саме, що й удома, а ще корови доїв, сапав. Господарі знущалися, били.

Розмовляли наказовим тоном винятково німецькою, і треба було розуміти. Тож за чотири роки батракування мову вивчив досконало. Працював на полі разом із поляком та полоненим французом, тому знає й польську та французьку.

Німецьку вчив ще й тому, що вподобала собі статного юнака місцева дівчина Урзеля… «То ж молодість, хочеться уваги, любові. Там були наші українки, але якісь забідовані, захекані, — розповідає Михайло Маківничук. — А німки звабливі, доглянуті, кров із молоком. Урзеля була як пацьорки. Молоді німці на фронті, дівок — маса. Я ж мав файну пишну русяву шевелюру і сині очі. Сам високий, худорлявий. Пасували ми одне одному, то й закохалися. Та, не дай Боже, гуляти з дівкою, якщо ти не подав заяву на фольксдойче, тобто прийняття громадянства. Тоді набув би прав кровного німця. Вже навіть ім’я нове мені підібрали — Райнгольд Міллєр. Умова одруження — жити з німкенею по весіллі вкупі півроку. Давали житло. Але після цього періоду відправляли на фронт, під Сталінград чи в Африку — де фашисти тоді воювали… Один із поляків сказав мені: «Фашисти програють війну, а ти з полону повернешся на батьківщину, там є свої дівчата». Написав я рідним — вони також радили їхати додому».

«На Гуцульщині і за Австро-Угорщини, і за Польщі ніхто не обмежував із дітонародженням: як плідна жінка, то могла народити й двічі на рік, а в сім’ях було до двадцяти дітей, — наголошує сивочолий співрозмовник. — А в Німеччині обмежували: двоє, і доста. Якщо більше — плати штраф. Вважали, що там на невеликі землі густо народу. Завагітніла — і в лікарню… Землевласники не ділили господарство, все успадковував хтось один із дітей. Щоб багатство не розпорошувати. А у нас: «Одне зичу, друге даю, а доньці у вікно викидаю».

Батьки Урзелі домовлялися з родиною якогось хлопця, що юнак у них житиме три місяці та працюватиме. Такий звичай: молоді приглядаються один до одного, дружать. Вранці родичі «видають» дівчину нареченому, а ввечері беруть під охорону, під розписку, що незаймана. Якщо за той термін не згодилися, то батько забирає свого сина назад, але після того, як дівчину огляне лікар та дасть розписку, що вона не розпущена. Бувало, що ті довідки й підробляли, бо молодим важко було втриматися від спокуси. Але то рідкісне явище, що не прижилися, бо домовленість батьків була вищою над почуттями.

Нарешті настав 1945 рік, за крок до закінчення війни. Радянські війська воювали вже на території Німеччини. Михайло Маківничук пригадує зустріч союзників на річці Ельбі 25 квітня. Каже, що один із американських солдатів спитав батраків, чи є хто із Західної України, і запрошував на понтон — їхати з ними в Америку. «Але я так спраг рідного дому, що думав лише про повернення, — згадує пан Михайло. — «Рускі» солдати кажуть: «Сопляк, садись с нами на телегу, фрица надо гнать». Присягу я не складав, бо відрядили до запасного полку. Довго не служив. Два місяці крутився, нас зігнали в пересильний пункт, і звідти додому».

Недовго тішилися маєтками

Після повернення Михайло одружився на Катерині Шекеряк із присілка Магура — племінниці колишнього війта селища Жаб’є Петра Шекерика-Доникового. В подружжя народилося четверо дітей. Оселилися в присілку Дубівське, де молодий горянин успадкував від вуйка 15 га землі. Недовго тішилися маєтками, бо радянська влада землю забрала разом із худобою та реманентом. Хто із заможних ґаздів не віддавав добровільно — відправляли у Сибір. Дозволяли тримати лише одну корову та клаптик землі.

Михайло Маківничук пішов до колгоспу. Там і волами орав, і в тваринництві працював. Останні роки — садівником. Коли після 62 літ подружнього життя його вірна супутниця Катерина померла, більше не одружувався. Дочка Анна, яка жила тоді з татом, допомагала на господарстві.

Нарешті відчув себе заможним

«Уже за незалежності землю нам повернули, то я зареєстрував фермерське господарство Маківничуків, — пишається поважний дідусь. — Покладав надію, що син Іван буде коло мене, успадкує маєток, але він пішов у науку, закінчив Львівський торговельно-економічний інститут, був директором Верховинського молокозаводу, відтак хлібозаводу, головою райради. Тепер у маєтку господарює його син Віталій. Тримають худобу, виробляють бринзу. Коли землю проголосили товаром, відчув себе нарешті багатим. Заслужив пристойну пенсію у 3600 грн. Уряд Німеччини виплатив 2,6 тис. євро компенсації за те, що працював на німців під час війни. Роботу в сільському господарстві мало оцінили, бо хто гарував на фабриках, заводах чи в шахтах отримали більше.

Колись родині належав і ліс, тепер це власність держави. Але кожен гуцул знає, де була родинна ділянка. То лісівники не дуже й боронять пасти там худобу. А от деревину хочеш заготовити — плати лісгоспу. Дідусь тим ображений, каже: варто повернути колишнім господарям ці угіддя, як то у Німеччині. До речі, там бауери об’єднані у фільварки, типу кооперативів, і так легше займатися сільським господарством. Та й національні багатства не пропадають, а примножуються.

«Нині в горах цілі полонини заростають хащами, бо мало є охочих працювати коло землі. Та ж бринза так легко не приходить. Я раз літував на полонинах, то «єст оплаканий кавалок хліба», як кажуть поляки. Праця важка. Гримить чи блискає, град чи сніг — мусиш пасти, стежити, щоб не пропала маржина. Молоді легше взяти торбу заробітчанських грошей та купити готового продукту. Однак рано чи пізно природа мстить живим істотам за недогляд», — наголошує Маківничук.

«Я би хотів, щоб земля годувала нас, гуцулів, щоб не їхали батраками деінде. За панської Польщі тут над нами знущалися, опісля німецькі бауери, а тепер наші їдуть у Німеччину на заробітки. При розпаюванні землі допустили багато помилок. Її отримали не тільки ті, хто на ній безпосередньо трудився, а й рахівники, бухгалтери, урядники, працівники соціальної сфери. Ті, хто не звик гарувати коло неї. От і маємо наслідки», — обурюється.

Передає премудрості

Нині дід Михайло вже не на полонині. Живе в центрі Верховини, в сина Івана, котрий разом із дружиною Ганнусею має зелену садибу. То не одному туристу поважний дідусь свої премудрості передає.

Розповідати історії з минулого гуцульського краю Михайло Маківничук — великий мастак. Аби слухачі були. Сядуть отак туристи гуртом біля каміна — та й плететься розповідь. Дідусь захоплено розповідає про все на світі, а надто ж — про місцеві обряди, якими жили давні «старовіцькі» гуцули. Сам навіть уміє замовляти дощ і грім.

«У дитинстві було: ми з бабусею Катериною «робили» сіно. Захмарилося. А дід став на коліна та руки до неба — молиться. Бабця каже не звертати уваги та далі громадити. І дощ не починався до того часу, поки ми на своєму сінокосі не скидали сіно до копиць. А на інших присадибах бачимо — все замочило. То сусіди просили діда, щоб і від них відгонив громи та блискавки. Дід Михайло каже, що передав би комусь свій дар, але то треба мати дуже сильну віру. Ні на волос не сумніватися. А також треба знати географічне розміщення, приміром, де який потічок, щоб той струмочок не перейшов дощ, бо як перейде, то вже не спинити опадів», — розповідає внучка Надія Маківничук, господарка верховинського меморіального музею Петра Шекерика-Доникового.

«Розгонити хмари мене навчили давні старовіцькі люди. Вмію зупиняти-спирати грім і блискавку. Віру від старих людей прийняв. Там важлива примівка-молитва до Спасителя. Гуцули вірили в Христа, але вклонялися й сонцю, вітру, воді, вірили в силу природи. Ця віра давала їм наснагу до життя, впевненість у тому, що вони можуть вносити свої корективи в природу», — підсумовує оповідь дідусь.

Михайло Маківничук легко переходить на польську, німецьку й французьку мови, коли заходить розмова про ту чи іншу подію. Знає й російську, але при бесіді жодного разу не перейшов на неї… Вважається, що таке переключення з рідної мови на інші неабияк стимулює мозок. Тож не дивно, що 95-річний дідусь досі не тільки зовні гожий, а й дивує неабияким інтелектом.

Людмила СТРАЖНИК,
Івано-Франківська область