Коли виходили з храму, над ними закружляв білий голуб…

0
75

Ольга й Тарас любилися зі школи. Батьки відразу зрозуміли, що прийде час, і вони точно одружаться. По закінченню десяти класів так і сталося. Вони побралися, відгуляли пишне весілля. Через дев’ять місяців Оля народила двох прекрасних двійнят – Ігоря й Тамілу.

Дітям та чоловікові віддавала всю любов. Днями трудилася на грядках, бо ж хотіла, аби її сім’я завжди мала все свіже та смачненьке. На вихідних влаштовували собі розваги, грали у м’яча, смажили м’ясо у дворі й закінчували вечори довгими задушевними розмовами. Подруги мимоволі заздрили Ользі, бо сама не надто видна, а якого собі чоловіка відхопила! Роботящий, не п’є, не дасть нікому й слова поганого сказати про свою дружину. Та невдовзі в сім’ю Ольги чорним птахом увірвалося горе – помер її Тарас. Згас на очах. Рано вдовою залишив, їй ж лише тільки 30 літ було. Довго вона оплакувала смерть коханого. На його могилі заприсяглася, що ніколи йому не зрадить, не приведе у спільний дім чужого чоловіка. На цьому світі її втримали лише діти, так вже вона тужила за своїм Тарасом.

Дітям давала усе найкраще: Ігор і Таміла закінчили школу, вступили в престижні університети. Згодом донька вийшла заміж та переїхала жити до чоловіка в Одесу. Ольга з сином залишились удвох. Жили в любові, мирі й злагоді. Підтримували одне одного, радились у всьому. Вона була хорошою матір’ю, не з тих фанатичок, які відлякували кожну дівчину від свого синочка. Навпаки, радо приймала кожну, яку Ігор приводив на оглядини до мами. Мріяла, що він найближчим часом одружиться, адже дуже вже Ользі хотілося бавити онуків.  Того літнього вечора Ігор повертався з райцентру додому. Зателефонував до мами, щоб спитатися чи купити чогось смачненького до чаю.

– Сину, не переймайся! Я щойно пиріг із суницями твій улюблений спекла. Хвилин п’ять як з печі вийняла.

– Добре, мамо. Чекай мене, скоро буду. Цілую, – ніжно мовив її синочок.

До Ольги забігла сусідка, розповідала саме про свою пригоду на весіллі. Сміялися, як нараз почули страшний гуркіт, свист гальм машини, а потім – гробова тиша.

– Тьотю Олю, – голосила захекана юнка Люся, – кидайте все, бігцем йдіть сюди.

– Що вже там сталося? – схвильовано перепитала Оля.

– Йдіть, не питайте, не знаю, що вам і сказати…

Коли вони втрьох – Оля, сусідка і дівчинка Люся вийшли на вулицю, там стояв гурт людей. Ті відразу розступилися. Олин синочок, її Ігорчик лежав на асфальті весь закривавлений і не дихав. Тіло хлопця було понівечене, а розтрощена машина, як німий свідок, стояла край дороги. Ігоря ховали всім селом. Мати від горя вся зчорнілася. На якийсь час приїхала Таміла з дітьми, та мусила повертатися в Одесу, бо вдома чекали свої сімейні клопоти. Ольга ж втратила сон. Кожнісінького дня ходила на могилу сина. Годинами розмовляла з ним – розповідала усі новини. Донька дзвонила, вмовляла піти до психіатра, хотіла забрати до себе та Ольга перечила. Не хотіла їхати з рідного села, навідріз відмовлялася будь-кого бачити й чути. Чомусь була переконана, що всі довкола винні в смерті її Ігорчика.

Якось сиділа на лавочці біля могили сина і розповідала чергову історію. До неї тихцем підійшов миловидний чоловік. Став позаду і мовчки слухав, що жінка переказувала синові, який вже більше року лежав бездиханним у домовині. Щодень як вона приходила на цвинтар, там був той дивакуватий незнайомець. За місяць Ольга настільки звикла до нього, що коли одного разу він не прийшов, вона дуже засмутилася. Він не з’являвся більше двох тижнів, а потім знову таки прийшов.

– Що вам потрібно від мене? – наважилася запитати.

– Я відчуваю, що ви така ж самотня, як і я… Мене Сергій звати.

– Ольга, – боязко і зовсім по-юнацьки відповіла.

Вона розплакалася, похилила голову в його сорочку, розповіла про своє життя, про біль, який розривав її серце. Розговорилися, сиділи довго, аж поки почало сутеніти. Сергій провів Ольгу додому та чемно попрощався, бажаючи їй гарного вечора.

Наступного ранку Оля стривожено прокинулася. Сон якийсь дивний наснився. Ігор прийшов уві сні, з докором дивився на маму й просив, щоб більше не плакала і свічку на могилі щодня не палила, бо тяжко йому, душа спокою не має. Зустрілася з священиком, і той мовив, що не треба так душу померлого слізьми тривожити. Мовляв, відпустити її треба, а Бог терпіння дасть. Коли вже жінка надумала йти додому, отець добавив:

– Олю, ви живете тільки гіркими спогадами й вже забули про людей, які поруч і люблять вас…

Та наступного дня вона знову подалася на цвинтар. Щойно прийшла, як звідкись горобчик до неї прискакав. Довго крутився навколо могили Ігоря, а тоді наче покликав Ольгу за собою. Жінка слухняно пішла за пташиною, яка дострибала до хвіртки кладовища, а потім раптово полетіла. Ольга зрозуміла: це її синочок так подав знак, вивів із зажури й попрощався. Отоді їй полегшало, наче біль відпустив, як від сну моторошного прокинулася. “А й справді, що це зі мною коїться?” – думала.

Сергій все частіше почав навідуватися до Ольги, а через три місяці й назовсім залишився в неї. Минуло трохи часу й пара вирішила повінчатися у церкві. Коли Сергій та Ольга виходили з храму, над ними закружляв білий голуб. Усі дивувались красі птаха, а Ольга була впевнена, що то її син. Він схвалив її вибір, і він там щасливий.

Катерина ЛОЗИЦЬКА