Є шанс виринути з дешевої дрібноти сьогодення

0
49

Усе віддала б, аби зупинити цей стрімкий неспинний час. Його бракує навіть на звичайні речі. І важко збагнути, чому раптом немов постарішала. І з кожною миттю глибшає туга за чимсь світлим, за минулим, коли була щиріша, відвертіша, не обмірковувала все до дрібниць, не знала суєти суєт. Час мов видовжувавсь у просторі, і здавалось, його вистачить на все — на слова, зустрічі, листи…

Часто згадую свою бабусю Федору, яка весь вік прожила у селі і якій звідусіль надходили листи. Її знали і шанували багато людей. Марнота марнот пройшла повз неї, не зачепила її самотнього світу після втрати чоловіка, який не повернувся з війни, і чотирьох синів із трагічними долями (двох із них, первістків-близнюків, зовсім маленькими забрав голод). Потрясіння минулого століття вона пережила мужньо, з глибокою вірою в Бога, без нарікань на долю.

Останні роки її життя я застала у ранньому дитинстві, але встигла ввібрати в себе усе, що залишилось найдорожчими спогадами: хату-мазанку зі світлицею, сіньми і коморою, з гніздами ластівок під стріхою і широкий відкритий двір, де світ здавався безмежним. А ще — садок із старими вишнями і високу грушу з почепленою гойдалкою, на якій я могла гойдатися довго-довго… Тоді мене, малу, дивувала замкнутість, майже відлюдність бабці Федори. Світ її простих хатніх речей не знав нічого нового, був сталий і незмінний, у ньому панував закон лише нею визначеного порядку. Прокидалася і лягала спати завжди з молитвою. Усьому, що жило разом із нею, могла дати раду. Її простір завжди був упорядкований і відверто віддалений від прогресу. Час для неї не біг, не летів, а тихо плинув під дзвони старого годинника.

Бабця Федора була неписьменна, та свято берегла вже пожовклі листи від близьких їй людей. Тих листів, пам’ятаю, було дуже багато! З фото, вітальними листівками, з побажаннями здоров’я, миру, злагоди… А ще — з подяками за добро, яке свого часу вона робила щиро і з любов’ю. Тепер таких майже не пишуть. Чиста свідомість моєї бабусі долала всі часові і просторові виміри. До останньої хвилини вона серцем і душею жила з тими, з ким не могла зустрітись, і знала про них усе, не виходячи зі своєї хати, за них молилась і осягала світ без зайвих джерел інформації — впевнено, самою тільки силою свого духу.

Зараз, коли я вже й незчулась, як стала рабом шаленого бігу, і назад, здається, вороття немає, прагну хоч якось цей час зупинити — думкою, словом, учинком. Сповільнюю кроки у втечі від зла, пишу листи дорогим людям — паперові, не електронні. Так писали колись одне одному… Теплих слів у відповідь чекали, мов свята! По кілька разів на день заглядали в поштову скриньку, виглядали листоношу…

Ще, мабуть, є шанс виринути з дешевої дрібноти сьогодення. Ще можна самому зробити бодай щось хороше. Та чи вистачить сил на це тихе і невидиме протиборство? Дай, Боже…

Тетяна КРАВЧУК