Давно викреслила його зі свого життя, вчинила так за покликом серця

0
57

Думки, як відомо, мають наслідки, а вчинки – й поготів. Недаремно ж кажуть: стався до людей так, як до себе. Власну особу майже ніхто не ображає, а навпаки…

Дмитро вже вкотре заходив на Настусину сторінку в “Однокласниках”, роздивлявся фото її та дочки, писав, що красиві, чекав відповіді, але даремно. Невже досі ображається? Це ж стільки років спливло, могла б і пробачити…
А жінка й не сердилася, просто давно викреслила його зі свого життя, вчинила так за покликом серця.
…Колись за тим самим покликом Настя кинулася в його обійми, тоді здавалося, що зірки зійшлися над її долею і щастя триватиме вічно. Вона вірила, що світ складається лише з добра і краси, а в людях переважають чесноти. Дмитро її не розчаровував, був ніжним, захоплено дивився у вічі, робив компліменти, подарунки…
Але все закінчилося одного яскраво-сонячного дня. Настусі щось нездужалося, від того й настрій підупав, а тут прибігла Валя – її подруга. Розщебеталася про різні дрібниці, а тоді й каже:
— Позич мені спортивний костюм, бо свій забруднила, а є нагода по черешні поїхати.
— Добре, бери, я все одно нікуди не піду. А хто кличе?
— Та, не будь надто цікавою…
Настя не образилася на останню фразу, бо що їй до того, з ким там Валя поїде збирати черешні.
Одначе байдужість зникла, коли почула знайомий гуркіт Дмитрового мотоцикла і побачила, як Валя в її костюмі прожогом кинулася до хлопця. Він допоміг дівчині зручно вмоститися та й повіз її… по черешні…
Ось так упала з Настусиних очей рожева плівка оманливого щастя. Реальність виявилася сірою і брудною… За кілька днів лікарка приголомшила її звісткою про вагітність, яку пропонувала перервати. Але Настя не погодилася:
— Навіщо вбивати дитину, зачату в коханні? Буду ростити сама, якщо так судиться.
Дмитро на з’являвся. Випадково зустріла його на вулиці, сказала про вагітність, у відповідь почула:
— Нічого не хочу знати. Я ще не нагулявся, і дитина мені не потрібна.
Згодом дійшла чутка, що він поїхав аж на Далекий Схід.
Приходила Валя, просила пробачення, казала, що не знала про Настину вагітність, не хотіла дитину без батька лишати. Нічого не почула у відповідь, з тим і пішла.
А Настуся у певний час народила донечку. Зламавши гордість, повідомила про це батьків хлопця, бо Дмитрової адреси не знала. У відповідь отримала лист про те, що він давно знайшов іншу, дочку визнавати не хоче. Особливо допекли Настусі рядки, написані рукою Дмитрової матері:
— Не ти перша, не ти остання. Є того цвіту по всьому світу. Рости дитину, вона — твоє щастя, а на нашу допомогу не сподівайся…
Саме тоді довіра остаточно покинула Настусину душу. Надлюдським зусиллям волі вона примусила себе забути Дмитра. Залишилася матір’ю-одиначкою. Працювала, виховувала донечку. На чоловіків дивилася як на потенційних зрадників, а тому, якщо хтось і намагався залицятися, відразу діставав від неї “словесного ляпаса”.
Пробігли роки, дочка виросла. У суспільстві теж все змінилося, комп’ютер давно вже став звичною річчю. Саме через Інтернет знайшов її Дмитро. Тепер пише, пропонує спілкуватися, хвалить красу донечки, яку побачив на світлині…
Але Настя мовчить, не відповідає. Навіщо? Все вже в минулому. Які тепер можуть бути розмови? Давня образа зникла, але в серці її для нього немає місця, є лише великий слід від колишньої рани. Та й він не болить, бо біля неї її турботливе ластів’ятко — люба донечка…

Майя ЛОШКАРЬОВА