Он воно, як життя повернуло

0
61

Зіркою Зоряну називали змалечку рідні та й усі в селі. Росла дівчина у багатодітній сім’ї: вдома, крім неї, – ще п’ятеро дітлахів. І коли Славка вчула, що її син-одинак Ігорцьо із Зіркою зустрічається, питання, як кажуть, поставила руба: тільки через мій труп. «Не буде тая голодранка мені невісткою, – кричала на всю вулицю, – дивися, дівота, на кого позарилася…» Зоряна знала, що її ненавидить мати Ігоря і обзиває всіляко, але, мабуть, так кохала хлопця, що поставити крапку у стосунках не знаходила сили. Та й Ігор присягався дівчині у коханні. Казав, перебіситься мати і заспокоїться… «Мусить змиритися. Це ж мій вибір, і мені, а не матері, з тобою жити», – втішав дівчину…

А за якийсь час відчула Зоряна, що носить під серцем дитя. Розповіла коханому. «Усе добре, Зірочко. Ми одружимося», – запевнив Ігор.

Що було вдома, коли Ігор розповів про Зорянину вагітність – невідомо. Сусіди, правда, цілу ніч не спали – такі прокльони сипала Славка на Зірчину, а час від часу й на синову адресу. Дуже, видно, взяла собі до голови, що її син-одинак таки має намір одружитися із тою голодранкою, бо через два дні з нервовим зривом потрапила Славка до лікарні. Це й поставило вирішальну крапку в усьому, й Ігор почав уникати Зоряни.

Ні сама дівчина, ні її рідні не ходили до Славки із якимись проханнями, більше того – оминали її хату десятою дорогою. Односельці, щоправда, не раз закидали Славці, що недобре вона чинить, бо хоча у дівчини сім’я багатодітна, але працьовита і порядна. І якщо вже так сталося, що вона чекає дитину, то хай би одружився Ігор. Це ж і його дитя… «Ні, – відрізала Славка із люттю, – то Зірчині клопоти…»

Згодом народила Зоряна хлопчика. Назвала Павликом. Пологи були важкими, і коли дитинці виповнилося три місяці, з’ясувалось, що у нього одна ніжка коротша за іншу. Словом, за прогнозами лікарів, малий може ніколи не звестися на ніжки.

Що вже не наїздилася Зоряна із Павлусем по різних лікарях і санаторіях. І вдома – масажі і лікувальні ванни. Люди навіть гроші збирали, щоб хоч чимось допомогти дитині. «Ігорку, син твій хворий, гроші збираємо усім селом. Може, даси і ти що?» – крикнула з подвір’я сусідка. Із хати вилетіла оскаженіла Славка: «І чого ж ти мені до сина вчепилася, га? Якщо Зірчина дитина хвора, то – її клопоти. Зірчині то клопоти, Зірчині!» – кричала, як навіжена…

Але з Божої ласки усе обійшлося, і Павлусь у два з половиною роки звівся на ніжки. Спершу невпевнено ступав, а далі – усе сміливіше. Щоліта Зоряна із сином їздили у санаторій. Непросто було, бо ж на все треба гроші, але якось помаленьку…

Зоряна так і не вийшла заміж – усе життя присвятила синові. А Павло – молодець: у школі відмінник, справжня мамина гордість…

Не одружився й Ігор. Хоча й одинак, та жодна не повелась на Славчині маєтки. Із Зоряною вони зустрічались рідко і ніколи ні про що не говорили – миналися, як чужі. Що кожен мав на думці – хтозна, але Зоряна, мабуть, образи на батька свого сина не мала. Он який красень і розумник її Павлусь…

Не можна сказати, що Ігор був якийсь гультяй – ні, яке там. Уже й тридцять давно минуло, а він усе тримався материної спідниці і був упевнений, що тільки мати знає, що для нього краще. А останнім часом почав випивати. Не раз у відчаї Славка заломлювала руки: «Боже, і за що мені така кара?! Женився би вже… З ким будь, лиш би женився… Хай би жінка пильнувала…» Але Ігор не одружувався і пив з кожним днем усе більше…

Час минув швидко. Закінчив Зорянин Павло вуз, роботу гарну має у місті. Вже й невістку привів у дім. Тішиться Зірка, від радості аж сльозу втирає. Живуть діти у місті, і її до себе кличуть. «Та ні, я тут, у селі буду. Щось притримаю і вам допоможу», – каже Зоряна. А вони й не забувають про матір. Щотижня, а то й частіше, у гості навідуються. А буває, Зоряна у них гостює. А це от внучатко народилось, то цілу зиму у дітей жила, допомагала бавити. Добре все у них, і у Зірки серце радіє. Аж розцвіла на схилі літ…

А Ігор якось п’яний ішов дорогою і потрапив під машину. Залишився після тої пригоди калікою, прикутим до ліжка. «Ой люди, – заломлювала руки Славка, – яке горе! І на кого ж я тебе залишу, сину! Я ж не вічна, я ж ще яких пару літ, та й минуся…»

Люди співчували, бо так воно й справді. «І що з тих маєтків, і що з того, що одинак, – перешіптувалися жінки, – он воно, як життя повернуло. А женився б тоді на Зірці… Та точно б не покинула, навіть пияка. А так що? Але тепер то вже не Зірчині клопоти…»

Руслана ЦИЦЮРА