У 100 років не розлучається з книгою

0
101

Велика сільська трудівниця Ганна Губочала (на знімку з донькою Тетяною) із села Камбурліївка Олександрійського району, що на Кіровоградщині, відзначила столітній ювілей.

Про такий рекорд жінка ніколи і не мріяла, бо в її родині не було довгожителів. Понад те, зустрічаючи таку поважну дату, Ганна Дмитрівна стверджує, що була б майже здоровою, якби ноги справно ходили. Родом бабуся з Чигирина Черкаської області. І лише кілька років тому погодилася на пропозицію доньки Тетяни переїхати до Камбурліївки. Та й то — коли овдовіла і ноги вже зовсім перестали слухатися. Тож нині вона — в центрі уваги всієї родини, оточена турботою та піклуванням…

Легким життєвий шлях ювілярки назвати не можна, адже припав він на складні, інколи трагічні історичні часи.

У сім’ї, крім Ганни, було ще троє хлопців. Щоб забезпечити родину найнеобхіднішим, батько постійно столярував. «Був майстром на всі руки, — згадує Ганна Дмитрівна, — до нього постійно зверталися люди, наймали, бо багато будувалися, тож, слава Богу, ми не голодували…».

Ганна змолоду була не лише працьовитою, а й старанною та настирливою в навчанні. І навіть у той нелегкий час вирішила здобувати вищу освіту — після школи вступила на агрономічний факультет Уманського сільськогосподарського інституту.

Та навчання перервала війна. Після довгоочікуваної перемоги продовжила здобувати освіту, але подала документи вже до Одеського сільгоспінституту, бо Одеса полонила дівчину морськими пейзажами, гарними краєвидами, парками…

Після закінчення навчання Ганна повернулась до рідного Чигирина — молодого спеціаліста запросили працювати агрономом у місцеву МТС. Тут сповна розкрилися її професійні й організаторські здібності. Згодом Ганна Дмитрівна очолила міське сільськогосподарське управління і пропрацювала там аж до виходу на заслужений відпочинок — понад 20 років. За трудові досягнення має численні відзнаки, серед яких — Почесна грамота Верховної Ради України, медаль «За трудову доблесть».

Родина — і чоловік-фронтовик, орденоносець Павло Губочалий, і доньки Віра та Таня — з розумінням ставилася до напруженого графіка роботи Ганни Дмитрівни. «Часто ми бачили маму після роботи змореною, запиленою після польових доріг. Тож завчасно гріли воду на керогазі, щоб вона могла помитися, — згадує Тетяна Павлівна. — Допомагали по господарству. Ще досить малими самі готували, варили варення. Обмазували велику миску рудою глиною і там варили ягоди, поставивши на багаття».

Ті часи збереглися в спогадах доньки Тетяни: «А одного разу, коли була весняна посівна і сіяла нічна зміна, мама взяла мене з собою в поле. Коли механізаторам привезли вечерю, вони пригостили мене квашеними огірками з медом. Цей смачнючий, незвичайний для мене гостинець запам’ятався на все життя».

Попри постійну зайнятість на роботі, Ганна Дмитрівна старанно опікувалася городом біля хати і завжди тримала його в ідеальному стані. Ніби про неї написав класик Олександр Довженко у своїй кіноповісті «Зачарована Десна», де головна героїня каже: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість…».

А відпочинку Ганна Дмитрівна не бачила все життя кращого, ніж читання. І донині воно залишилося одним із найулюбленіших занять. «Полюбляє наша бабуся читати книжки, в основному класику, — розповідає донька. — По багато вже не прочитує — по одній-дві сторіночки, але якась книжка завжди біля неї».

Серед улюблених авторів баби Ганни — Тарас Шевченко, Павло Загребельний. А нині вона перечитує «Прапороносців» Олеся Гончара. Любить довгожителька і телевізор подивитися — щоб бути в курсі всіх новин, обговорює їх із родичами, може й подискутувати.

Дуже засмучує жінку, що через хворобу ніг не може справно пересуватися, бо звикла постійно трудитися: «Якби ходяча була, то допомагала б доньці і на городі, і по дому…».

«У дев’яносто років мама ще обробляла город, хоч і ходила з двома ціпками, — розповідає Тетяна Павлівна. — Завжди в неї було посаджено багато квітів, особливо тюльпанів».

Зі свого рідного обійстя бабуся взяла два кущі калини. Донька посадила їх біля двору і тепер вивозить на візочку Ганну Дмитрівну посидіти під ними. А в її кімнаті з весни до осені стоять букети — тільки-но зацвітають якісь квіти, донька несе їх мамі, щоб радували душу.

Уся родина дуже шанує поважну трудівницю. Для обох доньок, зятів, чотирьох онуків і п’ятьох правнуків вона є взірцем працелюбності, відповідальності, чесності та добросовісності. Та найбільше рідні поважають і люблять її за добре серце, за душевність та щирість. А поважний сторічний ювілей став нагодою зібратися разом усім рідним і близьким і привітати берегиню роду. Щоправда, у вітаннях уже не звучало традиційне «зустріти столітній ювілей». Життя триває, і Ганна Дмитрівна вже налаштовується на чергове поважне життєве досягнення, адже сто десять — не за горами…

Руслана СОРОКА, Петро МЕЛЬНИК,
Кіровоградська область