Її зцілення було справжнім чудом

0
30

Часто ми не замислюємося наскільки цінне життя, життя наших близьких. Тому і сперечаємося, сваримося, дістаємо одне одного якимось дріб’язком. Однак зближуємося у скрутні часи, згадуємо, як було добре колись, та мріємо повернути той час.

Задуматися над своїми стосунками з найріднішою у світі людиною — мамою, змусила розповідь зовсім чужої людини. Світлана працює екскурсоводом і під час подорожі до церкви святого Миколи Чудотворця розповіла історію, що трапилася в її сім’ї.

— П’ять років тому моя мама зламала ногу. Перелом був дуже важкий, на неї впали залізні ворота і кістку роздробили. Перелом ускладнював й цукровий діабет, на який вона хворіла. Кілька місяців мама пробула в лікарні. Ногу взяли у залізний корсет, потім наклали гіпс. Додому приїхала через півроку.

Я не могла тоді на неї дивитися. Жінка надзвичайно рухлива, емоційна, з твердим характером була прикута до інвалідного візка. Вона не могла самостійно рухатися і це її сковувало, мама не звикла, щоб її опікали. Та й нам це було вкрай важко. Я бачила, як вона страждає від свого такого безпорадного становища. Сильна жінка, якою завжди була для мене моя матір, стала зовсім безпорадною, вона просто танула на моїх очах.

Скільки лікарень ми об’їздили, бабок та дідів… Надії вже не було. Так пройшло більше трьох років. Якось у дорозі я розговорилася з монахом. Їхали ми довго, а незнайомій людині у дорозі можна більше довіритися ніж іноді комусь близькому. Коли розповіла про нашу біду, монах сказав, щоб я купила копії двох ікон святого Миколи Чудотворця, одну мироточущу, одну чудотворну — та подарувала їх матері. Я так і зробила, обидві ікони передала додому. Ми живемо у різних країнах, бачимося не так часто, як би цього хотіли.

Узагалі я не вірила у Бога, не пам’ятала навіть, коли у церкві востаннє була. Хоча досить часто приводжу туристів на екскурсії саме до храмів.

Років через два після цього мені телефонують мої родичі і повідомляють, що збираються приїхати у гості. Я, звичайно, люблю свою рідню, але думка про те, що місяць доведеться їх розважати, возити на екскурсії, показувати країну, мене не надто тішила.

Тільки уявіть, я приїхала в аеропорт зустріти гостей. Мій погляд зупинився на одній жінці, вона стояла спиною і нагадувала маму. Я не витримала, підійшла ближче і питаю: “Мамо, це ви?” Жінка повертається і я бачу свою маму, веселу, повну сил, таку, якою знала її завжди. Вона мені: “Відколи це, доню, ти мене на “ви” почала називати?”

Її зцілення було справжнім чудом. Ікони, які я передала, повісили на стіні, мама до них молилася. На одній проступали краплі. Мама їх витирала. Через деякий час її провідала наша сусідка, вона була набожною. Мова зайшла про ікони. Мама розказала, що з однієї витирає рідину, схожу на олію. Тітка Оля, так звати сусідку, сказала, що це проступає миро, його треба збирати і змащувати ногу. Мама так і робила.

Коли я почула цю історію, у мене мурашки тілом побігли, — продовжує Світлана. — Але я бачила свою маму, радісну, усміхнену та енергійну. А головне — вона була без візка.

Тетяна КОВАЛЬ