З далеких доріг кличе столітня хата

0
36
Фото надане героями публікації

Олександр Довгополов завжди любив Саморідню — мальовниче, тихе, заквітчане садами село на Корсунщині. Точно такі, Семигори та Біївці, колоритно описував у своїх творах «український Бальзак» — Іван Нечуй-Левицький.

Це нині Олександр Іванович — авторитетний тренер з кінного спорту у центральному спортивному клубі ЗСУ, наставник олімпійця-п’ятиборця. Та в дитинстві він був безтурботним хлопчиком, який, хоч і виріс у Києві, та за першої нагоди мчав у Саморідню — до діда Івана та баби Ганни.

— Ми з братами з ранку до вечора гасали тут полями-пагорбами, пасли корів, купалися, рибу вудили… Я страшенно любив канікули, бо знав, що батьки відправлять мене у Саморідню, — з теплом у голосі ділиться співрозмовник.

Марив кіньми

В Івана Демидовича та Ганни Миронівни Довгополових було семеро дітей. Син Іван, як то кажуть, вибився в люди, оселився у столиці. Там, у Києві, й народився Олександр. Дитиною він був активною, в школі займався плаванням, спортивною гімнастикою, грав на акордеоні.

Та найхвилюючіші дитячі спогади Олександра пов’язані із Саморіднею, де він змалку марив кіньми і з тихим захватом споглядав, як його дядько гордо сидить на возі, запряженому норовистими вороними. Батьки це бачили й інколи дорікали: «Чого ти бігаєш безупину на конюшню? Хочеш коням хвости крутити?». Боялися, що виросте син і стане конюхом. «Ось я і став конюхом, — сміється Олександр Івановиич, — півсвіту з кіньми об’їздив».

Коли Олександр подорослішав і став самостійно обирати заняття, ноги самі привели його на іподром. До коней. Тож після школи й армійської служби його життя міцно пов’язалося з кінним спортом. Омріяна справа стала професією, в якій він досягнув вершин. Тренував збірну Радянського Союзу, згодом — збірну України з кінного спорту.

Тандем однодумців

Завжди пліч-о-пліч з ним вірна дружина Валентина — світла і натхненна людина, майстер спорту з кінного спорту. Вона, як ніхто інший, поділяє захоплення і справу життя свого чоловіка. І розуміє коней: як сама жартує, з дитинства замість ляльки завжди просила коника, а верховою їздою займається з 12 років. Чи могла маленька дівчинка мріяти про те, що колись стане членом збірної України з кінного спорту і виступатиме на міжнародних турнірах? Але вона цього досягла.

Спочатку подружжя фанатів і майстрів кінного спорту будувало кар’єру в Україні. Потім майже двадцять років поспіль у тандемі працювало тренерами в різних європейських країнах. Здавалося б, чого ще хотіти? І житло є, і робота, і улюблені коні…

— За кордоном усе складалося успішно. Та якось я запитав себе: «Де моє місце на землі?». Та й повернувся в Україну, додому, — каже Олександр Іванович. — Жодного разу про це не пошкодував. Кращої країни немає, навіть не шукайте!

Повернувшись до України, вони почувалися щасливими всупереч труднощам і новим викликам. Дев’яності роки виявилися непростими для українського спорту, до того ж кінного. Доводилося його фактично підіймати з руїн. Та навіть про це подружжя розповідає без тіні смутку чи розчарування: вони займалися улюбленою справою.

З душею і гербами

Час від часу Олександр і Валентина навідувалися з Києва у Саморідню до родичів.

— Одного разу ми підвезли тітку Галю додому, — пригадує Олександр Іванович. — А живе вона на узвишші. Дружина вийшла на гору і побачила старезну хату, яка буквально лежала на землі… Довго вдивлялася і врешті сказала: «Ця хатина має стати нашою».

У ту мить, пригадує пані Валентина, вона відчула: тут їм буде добре. Це місце наповнене спокоєм і тихою радістю. І вони придбали сторічну хату, що ледь світила очами-віконцями крізь хащі та бур’яни. Люди радили: бульдозером зрівняйте все із землею та побудуйте новий добротний будинок. «А ми стільки років прожили за кордоном, що знали напевно, що нам потрібно. Не бетон і не пластик, а природні живі матеріали. Тому підняли хату з землі, реставрували», — каже пані Валентина.

— У цій господі колись жила сім’я бабусиної двоюрідної сестри, — підхоплює розповідь її чоловік. — І дядько розповідав мені історію — не знаю, наскільки правдиву, але цікаву. Мовляв, у часи Першої світової війни господар хати пішов воювати. Зосталася жінка з дітьми, і в них згоріла оселя. Отримав чоловік на фронті коротку звістку: «Погорільці». Відпросився у відпустку: приїздить, а хати нема, рідні без даху над головою. Пішов він до княгині Лопухіної, відомої благодійниці. А вона йому: «Йди, солдатику, воюй, я тобі побудую хату».

Може, так усе було, а може, й ні. Але коли у Саморідню приїхала бригада реставраторів із Полтави, то неабияк здивувалися: на залізі з даху простої хати вони побачили витаврувані царські герби.
Врятувавши хату, сім’я обжила її та впорядкувала. Залишили автентичні речі, не замінювали столітні двері, віконниці. І тепер оселя хоч і має сучасні меблі, та зберігає самобутню атмосферу. Тож останні десять років тренери ледь не кожні вихідні відвідують Саморідню. Саме сюди вони приїхали відпочивати і після повернення Олександра з Токіо.

На Олімпійські ігри-2020 Довгополов готував спортсмена-п’ятиборця Павла Тимощенка у дисципліні «кінний спорт». Олімпієць виступив на змаганнях гідно.

— У Токіо я побував уперше, — продовжує тренер. — Там усе, як у комп’ютерній грі. Навіть сміттєпереробний завод схожий на бізнес-центр: скляний і чистий. Одне слово, безмежний, за наукою впорядкований мегаполіс — це захоплює. Але добре, затишно і тепло на душі тільки тут, удома. Коли приїжджаю в Саморідню, чую плескіт джерельної води, чую щебіт солов’я, сюрчання цвіркуна, милуюсь буянням природи, то розумію: ніщо не зрівняється з милою, рідною серцю красою. Саморідня — земля моїх батьків, дідів-прадідів. Вона — частинка моєї душі. Вона — найдорожче, що у мене є.

Олена МАРЧИК,
Черкаська область