За 26 років шлюбу тричі вагітніла, і тільки зараз Господь подарував їй дитя…
Мудрі люди кажуть, що для жінок материнство актуальне завжди. Якщо представниця чарівної статі має бажання народити дитя, ніщо не може стати для неї перешкодою. Любомирчик – первісток Любові та Миколи-Ігоря з м. Ходорова Львівської області. Перш ніж пізнати радість батьківства, новоспеченим татусеві та мамусі довелося прожити півстоліття…
«Наша дитина – виплакана та вимолена у Бога!» – каже пані Люба, з ніжністю дивлячись на новонародженого синочка, який мирно посапує в лікарняному ліжечку.
Витираючи сльози, пані Любов згадує, що дитина була мрією всього її життя. Прожили з чоловіком у шлюбі 26 років. За цей час вона тричі вагітніла, але виносити немовлят не вдавалося – траплялися викидні. Проте подружжя весь цей час не втрачало надії: молилися та не мали сумніву, що колись їхнє бажання здійсниться. «Щодня благала Бога, аби дав дитинку… Хоча б малесеньку – як сірникова коробочка!» – згадує щаслива мамуся.
Деякі сім’ї, які не мають нащадків, розходяться – сподіваються, що з іншим партнером пощастить більше. Натомість у Любові та Миколи навіть думок таких не виникало. Новоспечений татусь зауважує: «Основне в сім’ї – поважати й розуміти одне одного. У такому випадку вдається здолати будь-які труднощі. Дитина завжди скріплює сім’ю, тому вона – найбільший скарб».
Пані Люба працювала майстром-кондитером, чоловік прой¬шов Афганістан, мав два важкі поранення, вже 33 роки заробляє на життя водієм. На лікування пані Люби потрібно було багато грошей, ніякої допомоги не було, тож чоловік з дружиною сподівалися лише на власні сили: працювали не покладаючи рук.
Ходорів – невеличке містечко, всі знають одне одного, тож бездітну пару частенько «підштрикували». Косо дивилися не лише сусіди, а й друзі. «Ти так багато робиш, але для кого?» – ненароком спитав у пана Миколи колега. Пані Любі також доводилося чути від співробітниць фрази на зразок: «Та хіба багато бездітній треба?!». Такі слова боляче ранили серце, адже подружжя надзвичайно любило дітей. Мали багато похресників та племінників, які обожнювали тітку з вуйком. «Бувало, підеш в гості, побавиш діток, а потім так важко вертатися у порожню хату…» – згадує пані Люба. Застосовували різні методи лікування, але все було марним, тож почали готувати документи на усиновлення… І… раптом удача усміхнулася. Їхньому щастю не було меж! Раділи не лише Любов з Миколою, а й всі родичі, друзі, знайомі. Пані Любі незабаром виповниться 50, її чоловік – на рік старший. Вагітність жінки для всіх стала несподіванкою: дізнавшись радісну звістку, люди зупиняли її на вулиці та цілували. Щаслива новина помирила сім’ю навіть з сусідкою, яка майже 10 років з ними не розмовляла. Вперше за довгий час жінка прийшла до них на подвір’я й теж розцілувала майбутню маму.
Незважаючи на немолодий вік, вагітність минула легко та благополучно. Тиск був завжди в нормі, жодної загрози викидня, жінка навіть не набрала зайвої ваги! Єдина проблема – так хвилювалася, що не спала вночі. Цей час використовувала для спілкування з дитятком: могла проговорити з ним до ранку. Наслухавшись від жінок страшних історій про завмирання плоду та викидні, постійно клала руки на живіт та благала синочка: «Тримайся!». Аби потоваришувати з майбутнім немовлям, дивилася разом із ним мультики.
Пан Микола зізнається, що сподівався на дівчинку. Оскільки мама вже старшого віку, хотів для неї помічницю. Та коли на УЗД сказали, що буде хлопчик, не засмутився: добре виховані сини допомагають батькам більше, ніж дочки.
За два тижні до пологів пані Любов поклали до Львівської обласної клінічної лікарні. Завідуючий акушерським відділенням Володимир Солощенко, який допомагав маленькому Любомирчику з’явитися на світ, поставився до пари старшого віку з розумінням. Їм виділили окрему палату, тож майбутній батько мав можливість день і ніч перебувати біля дружини, водити її на прогулянки. Подружжя вдячне персоналу лікарні – кажуть, про них та дитинку добре піклувалися, в усьому допомагали. Не відходила від породіллі й найкраща подруга – пані Дарія. Вона була поряд із нею всю вагітність, підтримує й зараз.
Малюк з’явився на світ з допомогою кесаревого розтину, вагою 3 кг 600 г та зростом 52 см. Оскільки мама була під наркозом, немовля поклали батькові на живіт. Від щастя новоспечений татусь розплакався. Каже, неможливо описати почуття, які огорнули в цю щасливу мить. Пану Миколі здалося, що малюк – частинка його власного тіла, водночас боявся поворухнутися, аби чимось не нашкодити крихітці. На животі чоловіка залишилася плямка від пуповини, тож він не хоче, аби зникав цей щасливий знак. Пані Дарія згадує, що, перебуваючи під наркозом, її подруга молилася: «Боженьку, дай синочку здоров’ячка, а мені – достатньо років, аби могла поставити його на ноги!».
Пан Микола вирішив назвати новонародженого Любомиром: «У мене в житті дві любові – жінка та син!» – усміхається він. Подружжя зробило висновок, що для батьків вік не має значення: «Діти з’являються тоді, коли Бог дає: у кожного свій час!».
Пані Люба годує синочка грудьми. Він – спокійний та чемний хлопчик. Вдома на нього вже чекають візочок та ліжечко. Приблизно через два тижні планують влаштувати хрестини. Вже обрали кумів: племінницю Оксану та сина пані Дарії – Ігоря. Пан Микола стверджує, що після народження первістка відчув другу молодість. Його дружина також виглядає молодшою за свій вік.
Єдине, чим переймаються батьки, – як забезпечити Любомирчику щасливе дитинство та гідне майбутнє? Під час вагітності пані Люби розвалили пекарню, де вона працювала: «Там пройшла вся моя молодість, куди я піду працювати після декрету?» – бідкається жінка. У містечку зовсім немає роботи, позакривали всі підприємства. Пану Миколі забезпечити сім’ю непросто. Допомоги, як колишній афганець, майже не отримує. Змушений допомагати старенькій мамі, яка живе у Львові, в помешканні, де грибок товщиною 20 см вкриває стіни. Бабуся ходить по квартирі в шубі. Біля хати сім’я має маленький клаптик землі, з допомогою якого прогодувати дитину не вдасться…
Незважаючи на всі негаразди, Любов та Микола мають надію, що все буде добре. Як тільки малюк заворушиться – біжать до нього наввипередки. Пані Люба вже не боїться брати дитя на руки й швидко навчилася сповивати. Та, за її словами, пан Микола краще дає раду з нащадком і сподівається, що згодом Любомирчик матиме братика чи сестричку…
Лариса ПОПРОЦЬКА
Фото Мирона МАСЛЮКА
