«Тільки б не посмертно…» крутилось в голові, поки намагалась відкрити указ Президента про нагородження полковника Олега Гегечкорі. Здавалось, офіцер викрутиться з будь-якої перипетії, бо ж скільки їх вже було у його житті! Та й «Золоту Зірку» він заслужив за життя, як ніхто інший… На жаль…
Ми востаннє спілкувались два роки тому у невеличкій затишній кав’ярні… Розмовляли про усе на світі — рідний Крим, батька — військовослужбовця, про те, як колись категорично не хотів іти в армію, про кохану дружину, сина Едуарда, який впевнено вирішив іти стопами батька… Офіцер ділився фронтовими буднями вертолітників та написаними кров’ю інструкціями — як літали по 12 годин на добу, «ходили» по краю кордону, як 500 метрів похибки влітку 2014-го спрямували до ворожого блокпосту, як те, що ще вчора в мирних умовах було неможливим, стало нормою… Здавалось енергії та завзяття у вертолітника вистачить на десятьох. Завжди позитивний та усміхнений офіцер гордо розповідав, як усі заздрять льотчикам, що кращої професії годі й шукати…. Лише наприкінці розмови Олег Іродійович чесно зізнався: «Втомився… Але ще повоюю…»
Полковник Олег Гегечкорі — пілот досвідчений, за штурвалом більше ніж двадцять років. Ще до 2014-го в яких тільки перипетіях не побував — літав і в Ліберії, і Сьєрра-Леоне, служив у пошуковій бригаді.
— Та щоб ось так? Дивом промайнути, поки ворог працює одночасно із двох точок, розвертатись із креном у 45 градусів, торкатися колесами соняшників, регулярно чути цокотіння куль під час польоту… Коли збили наші перші вертольоти, ми одразу почали літати нижче від верхівок дерев. Це давало змогу заховатися за рельєфом і вижити. Хоча в документах заборонено літати нижче за 15 метрів. На Донбасі було багато випадків, коли прилітав і думав: «Хух, цього разу пронесло» — і в Дебальцевому сідали під обстрілами, і в Волновасі було «спекотно», і в Слов’янську потрапили під вогонь. Але наступного дня просто запускаєш двигуни і працюєш далі…А як інакше? В країні війна! Дружина якось запитала: «Ти що, можеш вбити людину?» Відповів їй, що вийти на вулицю, забрати гаманець та дати комусь по голові — не зможу. А от знищити окупанта, який вбиває наших дітей — звісно. А краще одразу сотню чи тисячу окупантів.
Офіцер розповідав, що злітати і сідати часто доводилось з вимкненими фарами, бо снайпери могли чекати, де завгодно…
— Добре, якщо місяць світив, аби хоч щось бачити… Пам’ятаю, як ми вилетіли чотирма вертольотами за пораненими в Амвросіївку. Обіцяли — шістдесят людей. Прилітаємо, а там не шістдесят, а 180. Вантажили, як могли — на сидіння, в проходи, один на одного… Злітали у повній темноті, по черзі з мінімальним інтервалом. Потім по черзі сідали на невеличкій ділянці в соняшниках. Сів, медики підбігли, усіх забрали, а вже за хвилину на твоє місце сідає інший борт… Такої злагодженості на жодних навчаннях не побачиш! Все прослуховувалось, тому ми ніколи не казали прямо, що веземо поранених. Несли якусь нісенітницю, типу: «Слухай, в дітвори щось животи крутить…» Але завжди усі одне одного розуміли. Іноді, коли привозили поранених, медики змушували трішки відпочити десь у наметі. Казали: «Спіть, бо зараз ще вас доведеться реанімувати…»
Олег Гегечкорі ділився, що навіть до усього готова чоловіка психіка не завжди витримувала.
— У Дніпро пораненого доставили. Темно, дощ… Дивлюсь, якесь сміття по кабіні розкидане. Починаю бурчати хлопцю, що у мене в вертольоті завжди порядок. Штурхаю якийсь пакет ногою, аж раптом поранений каже: «Командир, то моя нога…» І тут помічаю, що відірвана нога досі у берці. Швиденько все склав, вибачився, але цей випадок навряд чи колись вийде у мене із голови… Рідко запам’ятовував поранених, бо їх за день через наш екіпаж проходило більше ніж сотня, але пізніше вони часто до мене підходили, перепитували, чи конкретного числа я літав у певному районі, дякували…
Офіцер розповідав, як колеги здивували його героїзмом та патріотизмом.
— Війна показала, хто чого вартий. Ходиш поруч із побратимами, спілкуєшся, на вигляд — звичайні люди. А коли треба, стискують зуби й роблять неможливе. Багато хто літав у цивільній авіації із зарплатнею по 10 тисяч доларів, та вирішив повернутись. Честь і хвала, що тут ще скажеш. Чесно скажу, спочатку думав, що побалакають та й на тому все закінчиться, але ж ні… Буквально вимагали у військкоматах, аби їх знову призвали! А штурмани що витворяли? Максимально швидко ухвалювали рішення, часто рятували своїми діями увесь екіпаж, та ще й заносили поранених, загиблих… А молодь? У них настільки горять очі до льотної справи! Пояснюю їм, що коли вертольоти багато літають, а ворог постійно веде вогонь, то рано чи пізно в когось влучать. Це просто статистика, і наступним можеш бути ти. Але ж ні! Рвуться літати!
Офіцер намагався відмовити сина Едуарда пов’язувати своє життя з військовою авіацією.
— Він у мене — чемпіон України, кандидат в майстри спорту з пішого туризму, займав призові місця на олімпіадах із математики та фізики. Я казав йому: «Едику, ну з твоєю-то головою! Ти ж можеш обрати безліч інших спеціальностей?» Але ж ні , обрав — ХНУПС, тепер чекає польотів, надокучає професійними запитаннями, ще й змушує інших вчитись…
З моменту нашої розмови пройшло якихось два роки, а здається — десятиліття… Полковник Гегечкорі мужньо захищав країну до останнього, загинув у березні у небі над Київщиною під час бойового вильоту…
Посмертно льотчика нагородили званням Героя України (указ Президента України від 8 травня 2022) та орденом «За мужність» ІІ ступеня (указ Президента України від 14 березня 2022).
Серед нагороджених бойовими орденами нескладно знайти не лише полковника, а і лейтенанта Гегечкорі. Очевидно, що Герой України виховав достойну зміну…
Анастасія Олехнович
