«Коли виросту, поїду відбудовувати Маріуполь»: історія 6-річного Іллі

0
46

Шестирічний Ілля з Маріуполя осиротів у перші дні війни.

26 лютого його мама пішла у справах, але додому так і не повернулася. Вітчим пішов її шукати і теж зник.

Разом із сусідами, які мали наглянути за хлопчиком, Ілля кілька тижнів переховувався по підвалах. Було холодно, голодно і дуже страшно.

А головне — поряд не було мами, яка могла б пригорнути і заспокоїти. Маленький хлопчик, який умить утратив все — і батьків, і дім, і рідне місто, і відчуття захищеності та безпеки, — на якийсь період навіть утратив пам’ять.

Бо занадто багато випало на його долю. Дякувати сусідам, вони змогли виїхати з Маріуполя самі й вивезли дитину з міста, яке повільно помирало під вибухи бомб.

А потім хлопчик із міста Марії зустрів нову маму. Її теж звати Марія. Символічно і, мабуть, невипадково.

«Як я буду зовсім сам на цій землі?»

Марії Безпалій 22 роки, її чоловіку Володимиру — 25. Вони зовсім молоді, не мають власних дітей і раптом стали батьками шестирічного хлопчика. Втім, чому раптом? Усе цілком усвідомлено.

Марія розповідає, що завжди мріяла всиновити дитину, а може, навіть двох чи трьох. Чоловік її в цьому підтримав.

«Ми навіть у будинок переїхали, щоб реалізувати свою мрію. П’ять років працювали на свій дім, перед війною практично закінчили ремонт, — каже Марія Безпала. — А коли війна почалася, буквально за один день доробили дві дитячі спальні: поставили ліжечка, іграшки — там усе було готове для малечі. Після цього я написала пост у соцмережі, що ми готові всиновити дитину. Думка була така: дітей навіть у мирний час залишали, а тепер, коли війна, сиріт може бути значно більше. А ми маємо можливість і головне — бажання зробити когось щасливим».

На той момент у рідному Слов’янську було спокійно.

«Настільки спокійно, що я писала подругам з Києва: «Приїздіть до нас», — каже Марія. Проте затишний будинок, у який було вкладено стільки любові, мрій і сподівань, зрештою довелося залишити. На цьому наполягла мама Володимира: вона мешкала в Ізюмі і першою з родини відчула на собі жах війни. Місто нещадно обстрілювали російські літаки, жінка тиждень переховувалася в підвалі однієї з місцевих церков, аж доки і туди не влучила бомба. На щастя, їх урятували українські військові. Тому вона була налаштована рішуче: треба виїжджати, негайно.

«Ми і раніше багато волонтерили — допомагали тваринам, сиротам, літнім людям, а з початком війни зібрали та роздали багато продуктових наборів. Та й надалі планували не сидіти склавши руки, — продовжує Марія. — Тому подумали, що після виїзду продовжимо займатися волонтерством, а сидячи в підвалі не допоможемо нікому.

Під кінець березня ми поїхали. Спочатку в Кропивницький, бо там була перспектива роботи. А коли звільнили Київ, ми одразу приїхали сюди — одними з перших. Загалом у нас було 5 переїздів за час війни.

Бо траплялося всяке, нас «кидали» з квартирами. А ми ще й не самі — з двома котами… І раптом дзвонить мені волонтер, яка побачила мій пост, каже, що є хлопчик, батьки якого загинули при обстрілах. А ми без роботи, без власного житла, заощадження закінчуються… Сказала, що маємо подумати, хоча підсвідомо відчувала — це наша дитина. А вже за кілька днів ми їхали по нього в Дніпро».

Іллюша одразу пішов на контакт. Змучений невідомістю, він був готовий відкрити своє серце кожному, хто обігріє і захистить.

«Нам розповіли, що від хлопчика відмовилися двісті сімей, які хотіли всиновити дитину, — каже Марія. — В Іллі є діагноз, але він нас не злякав. Ми поверталися назад, до Києва, проїхали разом 1 тис. 400 кілометрів, він нарешті дещо почав згадувати, бо до того мав проблеми з пам’яттю — психіка так захищала дитину від болючих спогадів.

Він іще в дорозі запитав нас: «Як я буду жити сам тут, на землі, якщо батьки померли?» Ми сказали, що батьки твої тепер ангели, Бог їх забрав до себе. Вони дивляться звідти на тебе, переживають, радіють, що ти живий. Якщо хочеш, то тут, на землі, ми будемо втрьох». Він відповів: «Хочу». Сказав це дуже спокійно і навіть зрадів, що вже не сам».

«Він сприймає смерть мами як зраду»

Ілля і його нова родина

Згодом новим батькам вдалося дещо більше дізнатися про родину хлопчика. Мама народила Іллю пізно, у 38 років, виховувала сина сама (про рідного батька нічого не відомо). Близьких родичів у них не було — ні дідуся, ні бабусі — зовсім нікого. Всього два роки тому жінці вдалося продати якусь спадщину та купити квартиру в Маріуполі. «Нам навіть фото прислали, — каже Марія Безпала. — Під’їзд у цьому будинку повністю згорів…

Коли на зв’язок ви­йшли дуже далекі родичі Іллі та прислали фото мами, він так розхвилювався, що ввечері в нього піднялася температура. Ми намагаємося оберігати його від таких спогадів, але він уже сам багато чого згадує і розповідає. Він пам’ятає обгорілі будинки рідного Маріуполя, розбиті танки, які бачив на вулицях. Зізнався, як, ховаючись у підвалі, так хотів їсти, що потайки їв… іграшки своїх друзів.

А ще дитина не може прийняти той факт, що мама загинула. Він досі сприймає це так, ніби мама зрадила. Бо вона пішла і не повернулася. В нього є страх, що ми теж можемо в якийсь момент вчинити так само. Тому постійно перепитує, чи ми його не залишимо, чи не віддамо у притулок?

Зі слів сусідів ми знаємо, що мама Іллі була хорошою і ніколи б не покинула дитину. Я не знаю, чому і куди вона в той злощасний день пішла. Мабуть, у тому була якась нагальна потреба.

Крім того, маріупольці жили поряд із війною з 2014 року. Тому коли тут почули перші вибухи, то були налякані значно менше, ніж, скажімо, кияни. Не було відчуття близької небезпеки, а відтак і розуміння того, які наслідки може мати звичайний вихід із дому.

Сусіди припускають, що мама Іллі загинула під час руйнування моста до «Азовсталі». Коли в нього влучила ворожа ракета, загинуло багато наших військових і цивільних людей. Я тільки недавно про це дізналася…»

«Бачити його усміхненим і щасливим — найбільша втіха»

Рідній мамі Іллі, судячи з усього, було непросто одній ростити дитину. Сім’я жила скромно. «Що б ми не робили, для нього це — вперше. Кіно — вперше, похід у кафе — вперше, відвідування стоматолога — вперше.

Разом із мамою Марією

А ще він особливий у тому, що ніколи нічого не просить! Діти ж зазвичай у магазині як? Хочу те і оте… А Ілля не просить зовсім нічого! Дивиться на іграшки, бере їх у руки і кладе назад, навіть не питаючи, чи можемо ми це купити.

У нас була ситуація: дівчина з інстаграму дізналася про нашу історію і захотіла зробити Іллі подарунок. Вона скинула 700 гривень і написала, щоб Ілля сам вибрав те, що хоче. Кажу йому: «От є така сума, що ти хотів би?»

Він подумав і каже: «Не треба тратити, тато зараз без роботи, нехай ці гроші будуть». Пояснюю, що це його гроші, тьотя захотіла йому зробити приємне. На що він відповів: «Тоді давайте на всіх трьох купимо креветок».

Нових батьків Ілля майже одразу став називати «мама» і «тато». Марія свого часу працювала вихователем у дитячому закладі в Іванкові під Києвом, а також керуючою дитячим центром. Потім — у дитячому притулку в Слов’янську.

«Тому досвід роботи з дітьми маю, — каже вона. — А останнім часом я працювала фотографом. Переважно дитячим. У місті вже добре знали: якщо фотосесія з дітьми — це до мене, бо з малечею я завжди легко знаходжу спільну мову.

Та й як волонтери ми з чоловіком не раз їздили до дитячих сиротинців. З Іллею ми одразу знайшли спільну мову. Як дитина — це дуже слухняний, вихований хлопчик, який цінує нас і нашу турботу, по двадцять разів на день може підбігти, поцілувати і сказати, що дуже нас любить.

З Іллею неважко. Значно важче пояснити деяким дорослим людям, які не можуть зрозуміти, навіщо нам, молодим, чужа дитина. Чому своїх не народжуємо? Але якщо є можливість подарувати комусь свою любов і турботу, чому цього не зробити?

Коли я зараз бачу щасливі очі нашого сина, то навіть боюся подумати, що було б із ним, якби ми його не забрали. Сьогодні в нього є родина, батьки, є справжнє дитинство, а головне — відчуття захищеності і безпеки, які він втратив разом зі смертю мами. Бачити його усміхненим і щасливим — для мене найбільша втіха».

Насамкінець запитую Марію, а що як мама Іллюші жива? «Я не раз думала про це… Ми припускали такий варіант, іще коли забирали його. Тоді вирішили: якщо дитину доведеться віддати, то хоча б на якийсь час убережемо його від війни, подаруємо йому дитинство. Але зараз це вже буде складно і для нас, і для нього. Говорили недавно з чоловіком, він навіть розплакався від цієї думки. А якось і сам Іллюша сказав: «Якщо мама жива, я вас не покину. Бо ви теж моя сім’я».

У майбутньому родина Безпалих хоче всиновити хлопчика, а поки що молоді батьки оформляють опікунство. Вони вже встиг­ли пройти спеціальне онлайн-навчання для таких сімей. Підтримують їх на цьому етапі фахівці Partnership for every child («Партнерство кожній дитині»), організації, яка дбає про те, щоб якомога більше дітей, які осиротіли внаслідок війни, потрапили в родини, а не в інтернати.

…Маленький Ілля ка­же, що коли виросте, то поїде відбудовувати зруйнований Маріуполь. А поки що цієї осені він має піти до школи, в перший клас. І це чудово, що він піде на свій перший дзвоник, міцно тримаючись за руку тата і мами. Бо це головні опори кожного щасливого дитинства…

Лiна ТЕСЛЕНКО