Печуть для захисників хліб та пиріжки

0
62

Півтисячі хлібин і майже три тисячі пиріжків спекли у старенькій печі подружжя Кондрашенків та їхні помічники.

Бо вони — «залізні»!

Євгеній Миколайович та Галина Олексіївна Кондрашенки з села Цибулевого Дмитрівської громади Кіровоградської області цьогоріч відзначать 65-літній ювілей подружнього життя — залізне весілля. За прожиті разом роки їхні почуття стали ще міцнішими, вони люблять і поважають одне одного. Вірять: справжні почуття живуть вічно і не втрачаються навіть через такий чималий термін. А ще вірять у перемогу України і печуть для наших захисників хліб та пиріжки.

Немає смачнішого

Допомагати військовим у Цибулевому вже стало традицією. У селі, в трапезній храму Святого Миколая, для захисників, які проїжджають повз село, організовують смачні гарячі обіди. Спочатку небайдужі жителі села готували бутерброди, вареники та інші страви, але військові просили борщу та домашнього хліба. Борщу наварити для цибулівських господинь — не проблема, а от хліб вирішили випікати за давнім рецептом, у печі.

Знайти піч у наш час дуже складно, а головне — знайти людей, які вміють нею користуватися. Це не газова плита, яку можна прикрутити чи додати вогню, або взагалі виставити на терморегулятор. Але й смак та аромат хліба не той. Виявилося, стареньку піч мають Євгеній та Галина Кондрашенки. Вона свого часу вигодувала їхню сім’ю, а тепер годує сотні наших воїнів.

Гуртом та з любов’ю

Дідусь розпалює піч, а бабуся стежить, чи вистачить жару, чи ще дровець підкинути. Вимісити тісто в Галини Олексіївни вже не вистачає сил, тож їй допомагають односельці — Людмила Головатенко, Ніна Дем’яненко, Валентина Довбиш та Тетяна Кондратенко. Але хліб у Галини Олексіївни все одно смачнючий виходить, бо вона має величезний досвід, з п’ятнадцяти років його пече. А навчила пекарської справи її бабуся Софія.

«Приходять дівчата до нас щотижня, — розповідає Галина Олексіївна. — Дідусь чаклує коло печі, я стежу за жаром та пропорціями, змащую форми, начинку для пиріжків допомагаю готувати, а дівчата замішують тісто, формують хліб, садять у піч, і вже разом ліпимо пиріжки. Робимо все з любов’ю та щирими серцями, в гарному настрої, щоб продукт мав лише позитивну енергетику. Така ось потрібна процедура. Щотижня в печі випікаємо 24 хлібини та сто пиріжків. На таку кількість витрачається десь півмішка борошна».

Борошно на хліб — усім миром

Тож якщо порахувати, то з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в печі Кондрашенків випекли півтисячі хлібин та майже три тисячі пиріжків! Кількість вражає — це ж скільки чиїхось синів, батьків та чоловіків нагодували цибулівські господині. На запитання, де ж беруть борошно, Галина Олексіївна розповіла, що з ним допомагають і керівники сільгосппідприємств, і односельці.

І з саду, і з городу…

«Начинку маємо свою, — похвалилася жінка. — Ранньою весною картоплю, капусту використовували, нині — яблука, сливи, груші — все підходить для начинки. Наша українська земля щедро родить, у садках усього вистачає. Дрова потрібні, бо швидко розходяться, то дідусь хмизу назбирає — так і обходимося. Пічка вже старенька, умілого б пічника знайти та полагодити, але хліб випікає відмінно. Головне, щоб допомога на користь нашим захисникам була. Вони нас своїми грудьми захищають від куль, тож ми повинні підтримати їх, нагодувати».

Біди гартують їх досі

Півроку тому родина Кондрашенків пережила біду — помер син Сергій, не зміг здолати коронавірусної напасті. «А тепер інша біда — війна, — не стримує сліз Галина Олексіївна. — Вона забирає життя і військових, і цивільних. Страшне лихо принесли на нашу землю ті, кого вважали своїми сусідами, зазіхнули на чуже. Тож допомагатимемо з дідусем нашим захисникам, скільки сил вистачить, бо й самі зазнали післявоєнну розруху та голод».

Євгенію Миколайовичу виповнилося сім років, коли розпочалася Друга світова війна, а Галина Олексіївна народилася 22 червня 1941 року, коли фашисти бомбили Київ… Її тато Олексій доньку навіть не бачив, бо його забрали на війну, там він і загинув. Мама померла, коли дівчинці було лише чотири роки. Виховали Галину дідусь і бабуся.

«Вони мене дуже любили, — згадує дитинство Галина Олексіївна. — Бабуся Софія і дідусь Тихін Делюрмани шестеро синів виховали, і всі вони загинули на війні. Навіть їхнього наймолодшого сина забрали. З вадами слуху був, тож ворожа куля наздогнала його в перші дні. Всі молоді були, навіть одружитися не встигли, крім мого батька. Тож я для дідуся і бабусі була і розрадою, і сенсом життя, і підмогою на старості. Важко було їм — розруха, голод. Бабуся та дідусь самі голодували, але для мене останній шматочок хліба берегли. Ще й досі згадую бабусині слова: «Шкреби, Галинко, по казанку, там ще кашка залишилася. І я шкребла, а ті залишки такі смачні були, що важко й описати. Нині теж, буває, прикипить каша до дна каструлі, вишкрібаю — і наче бабусин голос чую. Вона ж мене всього і навчила. І сьогодні печу хліб за її рецептом та порадами».

Побачив юнак дівчину…

Зустрілося майбутнє подружжя в селі Підлісному. Євгеній там жив, а Галина приїхала тітку провідати. Побачив юнак гарну дівчину і закохався. На побачення до коханої пішки ходив по 25 кілометрів. Запропонував одружитися, Галина відповіла «так», бо щиро полюбила гарного, уважного і доброго юнака. Разом звели будинок, виховали двох синів, мають чотирьох онуків. Родина дружна, діти та онуки відвідують дідуся з бабусею, підтримують та допомагають в усьому.

Євгеній Миколайович працював водієм, а коли пішов на заслужений відпочинок, то доглядав за колгоспною пасікою. Галина Олексіївна працювала на різних роботах, в ланці сапала, пізніше трудилася на асфальтному заводі.

«Забрала доля у мене батька та матір, але нагородила гарним чоловіком. Ніколи мене не ображав, в усьому допомагає. Як один день, промайнули 65 років… Тяжко працювали, але все робили разом, — із сумом згадує Галина Олексіївна. —

Нині, як загадаю, сама не розумію, де сили бралися. З роботи прийдемо, а вдома своєї роботи купа — і город обробити потрібно, і живність доглянути — тримали свиней, курей, гусей, качок, кроликів. Діти малі були, їм теж необхідно увагу приділити, нагодувати, одежу випрати та випрасувати. А ще ж і будинок самі зводили. Толокою стіни поставили та дах накрили, а внутрішні роботи вже самі виконували. Чоловік воду, глину та кінський послід приносив, а я ногами місила, а потім до півночі стіни та стелю мазали. За літо будинок звели. Вставали о четвертій ранку, чоловік по господарству допомагав, а потім на роботу їхав, а я хліб пекла та їсти готувала. Бувало, по три-чотири години за добу спали. Отаке воно було життя — важке, але радісне, бо жили в злагоді та мирі. Для себе та дітей старалися».

Жити б та відпочивати на старості Галині Олексіївні й Євгенію Миколайовичу, як і мільйонам інших натруджених і зболених українців, та неспокійні часи настали. Але віримо, що Україна дасть відсіч ворогу, бо українці — сильна нація, працьовита і відповідальна.

Катерина МАТКО