Познайомилися на похороні – дві найдорожчі жінки Максима Сімдянова

0
32

Село Козин Рожищенської громади прощалося з 25-річним Максимом Сімдяновим. За труною йшли невтішна мама, яка хоронила єдиного сина, і наречена Ліда. Максиму не вистачило одного дня життя, щоб їх познайомити.

До школи мав попорати господарство

Мама Катерина сама ростила сина. Жили бідово у невеличкій батьківській хаті у Козині. Катерина важко працювала: удосвіта вставала та їхала на роботу у Луцьк. А вже Максим з ранніх літ мусив сам господарство порати. А гусей, качок, курей, свиней Сімдянови завжди тримали багато. Нагодує усіх, напоїть, за портфель – і у школу пішки в сусіднє село Рудка-Козинська.

– Бувало, що запізниться Максим на уроки, я питаю: «Чого?» А він: «Та забувся комусь там води дати – вертався», – з теплотою згадує свого учня класний керівник Лариса Масюк. – Не раз бувало, прийде, а черевики мокр-і-і-і! Як зараз пам’ятаю, коричневі, з довгими шнурками, які часто були розв’язані. Роззується, ноги на батареї поставить, відігріє, взуття висушить. Я його дуже шкодувала. Він же був такий добрий, щирий і завжди веселий. При такому важкому житті так багато оптимізму! І від праці ніколи не відлинював. А йому, як і всім хлопчакам, так хотілося побігати, у футбол поганяти!

Як тільки закінчив школу, Катерина із сином поїхали з Козина шукати кращого життя.

– Він зразу став зі мною на будівництві працювати. Зводили об’єкти у Харкові, Луганській області, на «Азовсталі» у Маріуполі, в Криму, – згадує їхнє нелегке життя мама Катерина Олексіївна. – Там застали той референдум. На нас дивилися скоса, називали западенцями. Клята Росія змусила звідти виїхати. Влаштувалися у Запоріжжі на заводі «Моноліт». Максима там дуже поважали, та він вирішив підписати контракт з армією. Рішення він завжди приймав сам. Я на нього вплинути не могла.

Був миротворцем у Конго

Так у 19 років Максим Сімдянов став на захист України, був в АТО. За його плечима була і миротворча місія у Конго. В останні роки працював на будівництві у Німеччині. На декілька місяців приїхав до мами у Київ, а оскільки не звик сидіти без діла, влаштувався у ту ж будівельну фірму, де й вона працювала.

– Максим був дуже рукастий, грішми розпоряджався з толком. Купував багато інструментів, усе хотів мати своє. Мріяв про свій магазин інструментів. Тепер уже не відкриє… – бринить сльоза у маминому голосі. – На 24 лютого у нього був квиток на літак у Німеччину.

Під час війни зустрів кохання

Максим, як тільки дізнався, що Росія почала війну, у перші ж години побіг у військкомат. Йому казали, щоб залишався у Києві, та він попросився у рідну 28-му бригаду в Одесу.

– Ніколи не розказував, де він, що робить, – згадує Катерина Олексіївна. – Тільки просив, щоб я була обережною, під час тривоги ходила в укриття. Казав: «Мама, все ховай, документи у першу чергу. Не дай, Боже, вони у Київ зайдуть, то тебе першу заберуть, бо син служить». Переживав за мене.

Під час війни Максим зустрів кохання. Якось подзвонив мамі такий радісний: «Познайомився в Одесі з дівчиною, яка дуже на тебе схожа. Звуть Ліда». Вони зустрічалися майже пів року. 20 серпня мав привезти дівчину, аби познайомити з мамою.

Та 19 серпня Катерині Олексіївні повідомили страшну новину: її єдиний син загинув під Херсоном. Поліг героїчно. Перед тим, як самому прийняти смерть, положив до семи орків.

Як підбита птаха полетіла Катерина на рідну Волинь сина зустрічати. Його везли через пів України п’ять днів. Приїхала провести коханого в останню путь і дівчина Ліда. Так вони і познайомилися на похороні – дві найдорожчі жінки Максима Сімдянова.

– Коли уже стало відомо, що Максим загинув, його однокласниця Марійка сказала: «Ларисо Василівно, ви б його не впізнали, якби зустріли! З худенького хлопчини з ластовинням на обличчі він став двометровим широкоплечим красенем», – тремтить голос вчительки.

Не минуло й десяти літ, як Максим повернувся у рідне село, де минуло його тяжке, але таке щасливе дитинство. Повернувся тепер назавжди.

Наталка СЛЮСАР