Другу вороги відрубали — через написане на ній гасло «Слава Україні!»
Львівщина віддає останні почесті 27-річному захиснику України зі Старого Самбора Василю Пелишу. Від отриманого біля села Костянтинівки на Донеччині важкого поранення у голову відважний воїн помер днями у лікарні Дніпра. Аграрій за фахом, цей хлопець ще 2014 року, з початком російської агресії, узяв до рук зброю. Через вісім зим, коли війна розгорілася ще дужче, знову без вагань став до оборони України. Хоча на той час автомата в руках тримати вже не міг…
Щоб не потрапити у полон, хотів себе підірвати гранатою
Історія життя цього юнака приголомшує карколомними вивертами. Студент, майбутній землевпорядник, він помчав з друзями на Майдан, був на ньому у найважчі моменти. А згодом, коли Росія окупувала Крим і стала зазіхати на наші східні терени, влився до добровольчого батальйону «Айдар», воював на Луганщині. Там і відбулося те, що радикально змінило його життя.
Ось що писав про це автор цих рядків вісім років тому.
«Біда з Василем сталася 26 серпня. У боях під Новосвітлівкою важко поранили товариша. Хлопці взялися везти його до найближчої лікарні у Хрящуватому. По дорозі потрапили у засідку «колорадів». Машину обстріляли з підствольних гранатометів, потім у неї вцілив танк. Отямився, поранений, коли довкола все горіло. З живих, що їхали у салоні, залишився сам. Стікаючи кров’ю, відповз від підбитої машини, в якій вибухали боєприпаси. Думав і себе підірвати гранатою, щоб не потрапити у руки ворога. А потім вирішив пробиратися до своїх. Пошкутильгав до найближчої позиції, думав, що там — українські бійці. Побачивши людей з автоматами, крикнув: «Я — свій, з «Айдару»!». А йому у відповідь: «Да какой ты, на х.., свой?». «Свої» виявилися бойовиками.
Подумки приготувався до розстрілу. А його, хоч волів краще померти, узяли в полон. Били прикладами по всьому тілу — так, що відчував кожну кісточку. Здерли одяг і аж заскреготіли зубами, коли на правій руці Василя побачили ненависне їм татуювання «Слава Україні!». Його галичанин зробив місяць перед тим у художників з Майдану (на лівій руці намалювали тризуб). Мама була категорично проти цих наколок, переживала, що ними Василь на фронті може видати себе. Ніби відчувала, що станеться лихо…
Уздрівши гасло на руці полоненого «айдарівця», один із терористів (за деякою інформацією — найманець із Сербії) витягнув із танка сокиру, шарпнув Василя за руку і рубонув по ній майже при плечі.
Скривавленого хлопця бойовики кинули на танк і відвезли у своє розташування, місяць знущалися з нього. Цивільні медики у Луганську, які зашивали обрубану руку, ледь не мліли від побаченого. І дивувалися стійкості українського солдата. Згодом терористи обміняли Василя на одного з родичів свого ватажка”.
Із воїнів — у волонтери
На малій батьківщині Василя зустрічали як героя — короваєм, квітами. Найперше ступив не до рідної хати — до церкви. Вкритий державним прапором, тривалою молитвою дякував Всевишньому за щасливе повернення.
Довго поправляв здоров’я у госпіталі – турбувало ще й поранене коліно. І терпляче чекав на біонічний протез, що, як запевняли іноземні фахівці, майже замінить втрачену руку. Час показав, що без протеза почувався краще, природніше…
Із перших своїх післяфронтових днів Василь Пелиш занурився у волонтерство. Добре знав, що саме потрібно воїнам на передовій. Щойно зажили рани, почав возити побратимам теплий одяг, маскувальні халати, інші потрібні речі. Брав участь у багатьох акціях на підтримку воїнства. А ще вважав своїм обов’язком віддати останню шану загиблим краянам. Ми не раз бачили Василя на похоронах захисників України — їздив вклонитися їм у різні куточки країни.
З початком повномасштабного вторгнення росіян в Україну знову подався туди, де вирішувалася доля держави. Як це було, ми дізналися від його побратимів, від найріднішої людини.
Не переносив показухи
Ростислав ПАВЛИЧАК, учасник російсько-української війни, волонтер
Ми з Василем у складі 31-ї Сотні були на Майдані, потім разом воювали у добровольчому батальйоні «Айдар». Комунікабельний. З ним було легко спілкуватися. Водночас у серйозних ситуаціях, як ми казали — «двіжах», поводився відчайдушно. Він один з тих, хто не дав розростися харківському антимайдану. Завжди опинявся там, де було тяжко, не уникав складнощів.
Знав його щирим, справедливим і водночас скромним. Не переносив показухи. Сильно образився на одного зі своїх колишніх товаришів: той вирішив іти у депутати і на рекламному плакаті розмістив спільну фотографію з Василем — не питаючи згоди у нього. Ці білборди порозвішував по всьому району. Виглядало, що використав Василеве поранення зі своєю метою…
Мій побратим повсякчас жив Україною. Його очі світилися гордістю, коли на виготовленому для нього протезі побачив герб-тризуб.
Обманув військкоматівців — сказав, що повнолітній
Олег ОБЛОЧИНСЬКИЙ, учасник російсько-української війни
Я поважав Василя за його надійність. Міг звернутися до нього з будь-якого приводу. Та й навіть без такого звернення він завжди допомагав. Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, я і мої побратими, зайняті відбиттям ворожого наступу, не мали змоги подбати про своїх дітей під Києвом, який у той час атакували орки. А Василь, нікому з нас нічого не розповідаючи, разом з моєю мамою взяв і поїхав туди, доправив дітей у безпечне місце на Львівщині. Хоча йому, людині без руки, це було зробити нелегко. Зворушувало і те, що коли я лежав у госпіталях (лікуюся там і досі), він привозив мене додому…
Познайомився я з Василем під час Революції Гідності. Йому ще не було 18-ти, як потрапив на фронт. Обманув військкоматівців — казав їм, що він повнолітній.
Це була людина високих принципів. Людина з великої літери, яка відповідала за свої слова і вчинки. Хоча був молодшим від нас, багато в чому перевершував досвідченіших. Коли після Майдану виникла потреба захищати Україну на сході, ні хвилини не вагався. Ні про яку зарплату, пільги не було й мови…
Після війни він закінчив Аграрний університет, займався садівництвом, вирощував дерева-квіти. Я зі своїм шваґром замовляли у нього туї, інші декоративні рослини. Попри це своє заняття, постійно цікавився життям свого батальйону, справами побратимів, допомагав їм.
Василь мав кілька бойових нагород, але не чіпляв їх на форму, не хизувався ними. Він і протеза не хотів носити. Не просив ні від кого жодної помочі. Злився, коли йому пропонували допомогу. Не хотів, щоб його сприймали як інваліда. Єдине, що просив мене, — зав’язати шнурки на кросівках.
Це була людина життя! Усе любив, від усього «балдів». Брався за будь-яку роботу. Допомагав усім. Навіть бетон мішав. Останній раз подзвонив: мені потрібна сітка, щоб пересіяти пісок на будові…
Він так вірив у нашу Перемогу…
Тетяна ВІЧИСТА-ПЕЛИШ, мати
З початком великої війни мій Василько вступив у Самооборону Києва, а потім потрапив у найгарячіші точки. Інвалід, але знову пішов на фронт! Моя дитина домоглася, щоб її знову взяли туди…
Василько дуже хотів допомагати побратимам. Він все лівою рукою робив: писав, кермував, завантажував, розвантажував. Дружина пішла разом з ним служити, щоб йому допомагати.
А до того разом зі мною вирощував квіти: тюльпани, нарциси, хризантеми. На моїй аватарці у соцмережах фотографія цих квітів. Коли почалася війна, Василько сказав: «Я повинен і далі допомагати нашому війську». Просив про допомогу у волонтерів, у тому числі – з Канади. Писав їм, що потрібно для їхньої військової частини — і незабаром усе це вони отримували.
Як тільки почалася друга війна, Василь помчав машиною до Києва і привіз звідти малюків свого побратима. Казав мені: «Мамо, треба їхати по дітей — там стріляють…»
На фронті Василь був зі своєю машиною. Розвозив воїнам усе, що було потрібно. Його «Пежо-308» десь з місяць тому потрапило під обстріл «іскандерів», було розбите вщент. Але він про це не шкодував. Казав: «Не біда, то все метал. Головне — допоміг хлопцям, багато чого їм підвіз…»
Через проблеми з рукою Василько їздив машиною з автоматичною коробкою передач. Дуже добре водив авто, дотримувався всіх правил. Був кращим водієм від тих, у кого є обидві руки.
Ніколи не повірю, що мого Василька більше нема. Він так багато мені хотів допомогти. У нього стільки планів було. Він так вірив у нашу Перемогу…
Іван Фаріон
