Комбат «Роммель»: Щойно стану на свої нові ноги — повернуся на війну

0
99

Мобільна група батареї протитанкових керованих ракет у звичному складі на вже рідному MITSUBISHI L200 рухалася в напрямку бойової позиції, де чекали на допомогу побратими. Але до місця призначення військові не дісталися. Автівка підірвалася на ворожій міні. Все відбувалося неймовірно швидко, мов пришвидшена зйомка. Машина декілька разів перекинулася, особовий склад повідкидало на декілька метрів від місця вибуху. Лише командир залишився під охопленим вогнем авто…

Його хлопці, з якими він встиг побувати в найзапекліших боях, хоча й перебували в шоковому стані, але зорієнтувалися досить швидко. Треба було рятувати командира. Попри власні численні травми і осколкові поранення, вони перекинули підірваний автомобіль на бік і витягли військового, який стікав кров’ю. І все це під постійним артилерійським вогнем противника. Крім того, у палаючому автомобілі були боєприпаси, які могли будь-якої миті здетонувати. Щойно пораненого звільнили від залізного капкану, одразу надали першу медичну допомогу. Наклали джгути, вкололи знеболювальне і по радіостанції викликали евакуаційну бригаду. Завдяки їх хоробрості та вмілим діям командир тепер святкуватиме свій день народження двічі.

Таким запам’ятав крайній виїзд командир протитанкової батареї старший лейтенант Олександр Фігляр на псевдо «Роммель». За плечима військового досвід, якого вистачить не на один підручник. Хоча до 2014 року він і не думав про таке майбутнє.

АТО, навчання, війна…

— З початком бойових дій на сході нашої країни мені знадобився рік, щоб завершити всі свої справи і підписати перший контракт із ЗСУ. Так, у 2015-му я потрапив у новосформовану 43-тю окрему артилерійську бригаду. Комбат помітив, що маю потяг до техніки, тож наполіг, аби я йшов навчатися. Дослухався і у 2016 році вступив у Військовий інститут танкових військ, що в Харкові. Опановував фах заступника з озброєння, а після випуску потрапив у 59-ту окрему мотопіхотну бригаду імені Якова Гандзюка на посаду заступника командира батареї з озброєння. А вже після двох місяців служби приймав посаду командира батареї протитанкових керованих ракет, — пригадує Олександр.

Тоді підрозділ, яким командував «Роммель», готувався до ротації і відбув на навчання, що відбувалися на артилерійському полігоні «Дівички».

— Щойно дізналися про початок широкомасштабного вторгнення, почали думати, як нам бути, адже їхали на навчання, тому ні достатньої кількості озброєння, ні БК у нас не було. Крім того, були далеко від свого підрозділу. Але дуже швидко все «стало на колеса». Нам підвезли боєприпаси і ми виїхали на Бориспіль. Зайняли оборону на трасі з Чернігова на Київ і чекали на колони противника. Потім зустрілися з 95-ю бригадою, сформували об’єднаний підрозділ. Брали участь в обороні Києва та області. Чи варто й говорити, що з першими перемогами настрій помітно піднявся, а коли рашистів почали гнати з Київської області — взагалі зловили кураж, — ділиться враженнями «Роммель».

«Ворог штурмував на день декілька разів, але й ми на славу «огризалися»

Наприкінці березня підрозділ Олександра висунувся у східному напрямку.

Темирівка, Гуляйполе, Новоселівка, Времівка — там їх застали жорстокі бої. Саме там і була сформована вогнева мобільна група, яку очолив тоді ще лейтенант Фігляр.

— Наша група мала на озброєнні ПТРК «Стугна» та «Фагот». Цього було достатньо, щоб добряче кошмарити ворога. Перше бойове хрещення відбулося під Старомайорським — там ми потрапили в оточення. Не розгубились і дали гідну відсіч. З боями, але всім вдалося вийти живими. Згодом до нас підтягнулися морпіхи і ми разом з ними протягом двох місяців нищили рашистів. Штурмів було безліч. Та все частіше палала ворожа техніка, і нарешті ворог остаточно заштопорився, — розповідає комбат.

«Ми тут не заради нагород, якби це було так, то я зараз стояв би на своїх двох»

Хоча Олександр дуже скромно розповідає про свій бойовий шлях, але 30-річний командир на сьогодні вже нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів. Перший він отримав за виконання завдань на Донецькому напрямку. Тоді «Роммель» із побратимами відбили штурм переважаючих сил противника на одному зі стратегічно важливих напрямків. А ще — за хоробрість, виявлену в одному з боїв, коли вдалося прорватися з оточення разом з пораненими. Взагалі, для комбата не має нічого дорожчого за життя своїх людей, тому він завжди приймав рішення, відштовхуючись від цього. Через це його особовий склад без роздумів готовий був пожертвувати собою заради командира.

Орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня військовий отримав за стримування 3-денного штурму на Волноваській трасі.

— То було справжнє пекло. Три дні 24/7 безперервні обстріли. Ворог накривав усі точки й висоти, з яких ми працювали. Але попри це, нам вдавалося їх стримувати. Крутилися мов дзиґа, щоб нас не вирахували. То була гра в російську рулетку, в якій нам всміхнулася фортуна, — згадує Олександр. — Усі мої хлопці отримали заслужені нагороди, але повірте, ми тут не заради них, якби це було так, то я зараз стояв би на своїх двох.

«Якби ми мали стільки ж БК й артилерії, як наш ворог, то вже б давно перемогли»

Коли в червні підрозділ «Роммеля» передислокувався на Херсонський напрямок, їм довелося призвичаюватися до нових умов місцевості. Цей процес не забрав багато часу. І коли ворожі танки почали горіти із завидною регулярністю, то рашисти так зухвало вже не вилазили.

На думку командира, зброя, яку надають країни-партнери, відіграє не останню роль в успішних операціях.

— В українців духу вистачить на себе й на тих, хто поруч, а примножте це на сучасне озброєння — маємо безпрограшну комбінацію. Єдина проблема, з якою довелося зіткнутися — це обмежений час на навчання. Звісно, у нас є професіонали, які вміють користуватися новітніми зразками озброєння, але їх мало. Більшість вчиться «на ходу». І досить успішно. Бачили б ви, як окупанти бояться наших «Джавелінів» чи гаубиць М-777, — говорить Олександр. — А взагалі, якби ми мали стільки ж БК й артилерії, як наш ворог, то вже б давно перемогли.

Кожен свій поступ вперед рашисти всіюють трупами своїх солдатів

А ще «Роммель» відмічає, що рашисти дуже занепали духом. Вони не хочуть воювати, просто їм вклали в голову, що тут їх катуватимуть, знущатимуться, от і бояться, інакше пачками б здавалися.

— Про їхній настрій говорить бій, коли наших ішло 40 осіб, думали їх там десь стільки ж. Виявилося — понад півтори сотні. І ці півтори сотні разом із двома «бехами», кулеметами, АГСами просто відступали. Ба більше, вони добивали своїх поранених. Це наші бачили через камери коптерів, які піднімали. Вони ніколи не забирають своїх «200-х», якщо це може бути небезпечно. Якось загинуло їхніх 10 з розвідгрупи, наші давали можливість підійти й забрати, але де там — просто «закопали» їх артилерією. Ось такий у них менталітет — не жаліють людей, тому кожен їх поступ вперед всіяний власними ж трупами, — говорить комбат.

«Щойно отримаю протези — повернусь до своїх хлопців!»

Нині Олександр очікує можливості відправитися в США, де матиме змогу отримати протези і пройти реабілітацію, аби якнайшвидше повернутися до звичного життя.

Щодо планів на майбутнє безапеляційно заявляє — повернуся до строю.

— Якщо до того часу, як я стану на свої нові ноги, війна триватиме, зроблю все можливе, щоб знову повернутися до своїх хлопців. А якщо вже святкуватимемо перемогу, то спробую себе в ролі викладача у військовому виші. Думаю, українські військові стануть тими експертами, за чиїм досвідом ставатимуть у чергу армії інших країн, — підсумував комбат.

Євген Тристан,   Наталія Задверняк