Серед людей, яким цього вересня у Білій залі Героїв України Маріїнського палацу Президент України — Верховний Головнокомандувач ЗСУ Володимир Зеленський вручив ордени «Золота Зірка», була й родина Тимченків, членам якої, на жаль, довелося приймати найвищу державну нагороду як посмертну відзнаку їхнього сина та чоловіка Олександра. Він загинув смертю хоробрих у бою ще у лютому, на початку повномасштабного вторгнення рашистів. Протягом тривалого часу його рідні не могли прийняти жахливу втрату й розшукували Сашу, плекаючи надію на те, що йому вдалося вижити, проте дива не сталося…
Напередодні загибелі Олександру Тимченку виповнилося 23 роки, він народився 18 лютого 1999 року на Харківщині, його дитинство та юність пройшли у мальовничому селі Чемужівка Зміївського району, тут він 2016-го закінчив місцеву загальноосвітню школу.
З вибором майбутньої професії Саша визначився досить рано, ставши до лав Національної гвардії України. Проходив військову службу за контрактом у бригаді оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ, отримав сержантське звання, понад рік обіймав посаду командира відділення.
23 лютого 2022 року, у зв’язку із напруженою оперативною обстановкою напередодні рашистського вторгнення військовий оперативний резерв бригади було терміново передислоковано на Луганщину, а вже наступної доби батальйонна тактична група гвардійців пліч-о-пліч із підрозділами Збройних Сил зайняла позиції в одному із найнебезпечніших районів зони ООС — на околицях селища міського типу Трьохізбенка Щастинського району. Молодший сержант Тимченко виконував бойове завдання на спостережному посту та керував роботою з укріплення вогневих позицій, готуючись до відбиття ворожого наступу.
26 лютого Олександр очолював групу прикриття, яка вирушила у бік одного з потенційних маршрутів руху противника. Об 11:25 командування БТГр отримало від Тимченка термінову доповідь: до Трьохізбенки швидко наближається ворожа колона з 16 танків Т-72 і кількох бронемашин, ворог веде шквальний вогонь, група починає відхід, намагаючись стримати наступ окупантів…
Невдовзі за координатами, які передав Олександр, почала працювати українська артилерія — спроба зненацька наблизитися до позицій гвардійців дорого коштувала рашистам. Група Тимченка також завдала ворогу втрат, відбиваючись гранатами та вогнем зі стрілецької зброї, зокрема, Олександр, який прикривав відхід побратимів, гранатою знищив бронемашину з піхотою. Але чергова ворожа міна, що вибухнула поруч, завдала відважному воїну смертельних поранень.
Короткий, не більш як 10 хвилин, останній бій молодшого сержанта Тимченка став лише прологом тригодинної битви, під час якої батальйонна тактична група бригади Нацгвардії під командуванням підполковника Артема Ілюхіна стримала наступ рашистів і дала можливість сусідам — підрозділам окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка та 79-ї окремої десантно-штурмової бригади відійти на запасні позиції в районі Сєвєродонецька, після чого гвардійці успішно пробилися з оточення і невдовзі на них уже чекали нові бої.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 79/2022 від 28 лютого 2022 року молодшого сержанта Тимченка Олександра Олександровича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Потому Указом Президента України № 167/2022 від 25 березня 2022 року Олександру присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Вічна слава Героям!
Сергій Коваленко
