НЕЮ ЦВІСТИМУТЬ ЯБЛУНІ…

0
309

Стрілки життєвого годинника моєї свекрухи Катерини Володимирівни Яковенко зупинилися на відмітці вісімдесят п’ять. Це сталося нещодавно, наприкінці нинішньої зими. Прожили ми разом сорок два роки. Я звала її мамою і тільки тепер зрозуміла, що була вона мені ще й за мудру подругу.
Мудрою їй веліло стати саме життя. Зовсім дівчам зазнала воєнного лиха: і окопи рила під Запоріжжям, і в Німеччину її двічі намагалися вивезти, і батько побував у концтаборі, і єдиний брат, командир танку, згорів живцем.
Сина виховувала сама, бо з чоловіком розлучилися ще в молодості. А була ж дуже гарною, такою, що «жайворонки затихали, коли міряла кроками поля» (працювала агрономом у колгоспі). Всього два записи у її трудовій книжці: про прийняття на роботу і вихід на пенсію за віком. А між тими записами — ціле життя. Змінив назву колгосп — із «Червоних ланів» став «Дніпром», а наша ненька закінчила інститут і його очолила.
Розвивалася переробна галузь, і Катерина Володимирівна працювала директором консервного заводу, який створили в колгоспі з її участю.
Все життя вона вчилася і заохочувала до навчання тих, хто був поруч. Закінчували сільськогосподарські інститути всі її молоденькі секретарки.
Вдома неньку чекав не тільки син, а й тато з мамою, яким треба було допомагати. І все вона знала, і все вміла, і ніколи не забувала нічиїх днів народження.
Мені випало працювати під керівництвом Катерини Володимирівни. Вимоглива, всюдисуща, вона дисциплінувала самою своєю присутністю. Бувало, колеги запитували в мене: «Як ти вдома з нею живеш? Від неї ж не втечеш і не сховаєшся!»
А секрет мій полягав у тому, що я від неї і не ховалася. Мені так затишно було під отим домашнім «всевидющим оком»!
Катерина Володимирівна любила читати. Та що там — любила! Якщо книжка цікава, так цілу ніч. Газету — від першої до останньої сторінки. Часто зачитувала уривки вголос, безпомильно вибираючи те, що цікаво мені.
Готувала смачно, як справжня українська господиня, на всю сім’ю. Деякі страви для внуків назавжди матимуть назву «бабусині».
До речі, наша мама і бабуня так і не постаріла. Може, тому, що їй було ніколи? Навіть у свої 85 залишалася такою ж милою, як у молодості, з розумними очима, гордовитою поставою. Тільки ноги її не витримали довгої життєвої дороги — через оті окопи та поля, які міряла і в дощ, і в спеку. Але мама змушувала ходити свої ніжки через силу — з милицями, з муками, в яких, однак, нікому не признавалася.
Ми називали її родоначальницею. Навіть для правнуків вона була авторитетом, що рідко трапляється нині.
Не стало матусі, а її слова, її науку і добру підтримку наша сім’я продовжує відчувати. Нею цвістимуть яблуні, плакатиме дощик і, доки світу-сонця, повнитимуться наші спогади…
Лариса ЯКОВЕНКО,
смт Червоногригорівка
Нікопольського району
Дніпропетровської області