Історія жаху лише однієї родини

0
29

Олена та Євгеній Ковалевські (прізвище змінено) жили в Ізюмі Харківської області, виховували двох синів, мали роботу, облаштовували свій будинок та були щасливі…

24 лютого Олена, як завжди, прокинулася раніше за всіх, готувала сніданок. Зателефонував 16-річний син Святослав, який перебував у бабусі в іншій частині міста: «Мамо, почалася війна! Мені зателефонував товариш, його тато у Харкові, там вибухи…»

Олена ввімкнула телевізор — у новинах повідомили, що розпочалася «військова спецоперація». Шок, страх, паніка… Розбудила чоловіка, зателефонувала на роботу. Там сказали залишатися вдома.

«Такого кошмару ми не бачили навіть у кінофільмах»

«Увечері 25 лютого ми почули вибухи вже в Ізюмі, — розповідає Олена. — За 800 метрів від нашого будинку бомбардували з літаків, працювали «Гради». Почула звук винищувача, зрозуміла, що бомбитимуть. Забігла в кімнату, де спав молодший син, трирічний Даня, обклала його подушками. Почула, що скинули бомбу десь у центрі міста. З’явилися перші жертви…

Гинули і діти, і дорослі. Ми розуміли, якщо летить літак, буде ще один удар. Він скидає бомбу, розвертається, скидає ще одну. Так могло повторюватися по кілька разів. Такого жахіття ми не бачили навіть у кінофільмах. Старший син залишився у бабусі, а ми з Данею сиділи в підвалі. Було дуже холодно, за їжею доводилося повертатися в будинок. У мене було хвилин 15, щоб розігріти їжу, взяти одяг… Удень працювали «Гради» й артилерія, вночі — авіація.

«Цей моторошний гул я чую досі»

Однієї ночі нас вкотре накрили «Градами», здригалося все. Ми бачили, як горів сусідський будинок. Російські війська обстрілювали житлові квартали, вбивали цивільне населення. У третій від нашого будинок було пряме влучання, будинок завалився, але Сергій, у якого ми переховувалися в підвалі, встиг витягти з-під завалів сім’ю із семирічним сином. На щастя, вони залишилися живі. З 4 березня в місті не стало ні світла, ні води, ні газу. Було пошкоджено водогін, електро- та тепломережу. Магазини, аптеки не працювали, майже не було продуктів.

Перервався зв’язок з моїми батьками та сином Святославом. Хоч мама, поки була можливість, постійно мене заспокоювала, що в них усе гаразд, щоб я не хвилювалася. Мости вже були зруйновані, і ми не могли до них дістатися. Місто розділилося на дві частини: одна, заблокована окупантами, у Харківському напрямку, інша, в Донецькому, — підконтрольна Україні. З окупованої частини вже неможливо було виїхати, росіяни розстрілювали евакуаційні автобуси. Ізюмчани потребували допомоги. Їжу людям волонтери розвозили під обстрілами».

Євгеній вирішив відвезти дружину із сином до своїх батьків у село Петрівське Балаклійського району.

«Щойно приїхали до батьків, як туди зайшла колона російських танків та бойових машин, — згадує Олена. — Розпочалися страшні обстріли, безперервний гуркіт, мабуть, були задіяні всі види зброї. Тож ми і там увесь час сиділи в підвалі. Щоб не травмувати і не лякати сина, розповідали йому, що на вулиці — грім і дощ, тому не можна вийти з укриття».

Мололи кукурудзу і пекли коржі…

«Із продуктами було складно, — згадує той період Олена. — Всі магазини були розбомблені. Свекор молов кукурудзу на крупу, з якої просіювали борошно, і на вогнищі готували кашу та пекли коржі. Але й із цим був дефіцит. Коли Даня набирав у руки зерно кукурудзи — боялися, щоб не розсипав, берегли кожну зернину. Розуміли — потрібно вивозити дитину в безпечне місце. І коли російські війська відступили до Балаклії, ми вирішили пробиратися до Лозової, щоб потім дістатися Полтави — там мешкали наші друзі. Ми розуміли, що це дуже ризиковано, але й залишатися на місці далі було неможливо. Рано-вранці, поки земля ще була мерзла, виїхали полями. Нам вдалося прорватися…»

Із квітня по липень родина мешкала в Полтавській області, за 30 кілометрів від Кременчука. Але вибух у ТРЦ «Амстор» знову зірвав їх із місця, змусив переїхати до Знам’янки на Кіровоградщину.

Відкрили, коли відчули «запах смерті»

Батьки Олени жили в багатоповерхівці поблизу заводу. Саме там завдавалися основні авіаудари. Востаннє рідні спілкувались 8 березня, а 9-го був приліт у їхній будинок, вигоріло багато квартир. 1 квітня сусідка, яка жила поверхом вище, повідомила Олені, що мама не виходить із квартири. Сусіди відкрили квартиру лише тоді, коли звідти вже почав просочуватися «запах смерті».

«Ми пропонували мамі евакуюватися в перший день війни, — стримуючи сльози, розповіла Олена. — Але вона сказала, що не залишить батька, який уже три роки був прикутий до ліжка. Потім ми вже не могли їх забрати, бо мости через Сіверський Донець, що розділяє місто, зруйнували».

Втратили найрідніших

Їх знайшли у кімнаті разом: мама лежала на підлозі, тато — на дивані, одна нога спущена. На переконання Олени, в мами не витримало серце від авіаударів, а тато намагався встати… Їх винесли і поховали неподалік будинку, під номерами. Син Святослав залишився у дідуся й бабусі по татові. Нині він із бабусею перебуває у Запорізькій області. У свекра Олени, коли він дізнався про смерть сватів, стався інсульт. Він теж помер. Так «русскіє асвабадітєлі» зруйнували щасливе життя цієї родини, як і тисяч інших. Вбили найрідніших людей…
Спілкування під прицілом

Коли російські війська окупували Ізюм, зразу ж почали глушити зв’язок. Люди виходили на гору Крем’янець — це було єдине місце, де ловив зв’язок, і телефонували рідним, щоб повідомити, що живі. Поряд завжди стояли солдати з автоматами і контролювали кожну розмову.

«Там завжди було багато людей, і якось по натовпу цивільних відкрили вогонь, — згадує Олена. — Десять чоловік загинули. Люди почали боятися виходити. Був випадок, коли жителі стояли в черзі по воду біля джерела, і один чоловік просто впав. Думали, що йому стало погано. Кинулись допомогти, а в нього пробита голова, по ньому влучив снайпер. Непоодинокі випадки розстрілів були, коли роздавали гуманітарну допомогу. Спочатку збирали людей, роздавали харчі, зразу ж з’являлися російські журналісти знімати репортаж про те, як допомагають цивільним. І тут же розпочиналися обстріли, а вони коментували, що це українські війська вбивають населення. Люди добре розуміють, що це були постановочні сюжети для російської пропаганди, бо обстріли відбувалися з окупованих територій, де не було українських військових».

Їхня брехня вбиває!

Із перших днів окупації рашисти запустили в місті Z-радіо та випускали газету «Ізюмский телеграф», де поширювали вигідну для них інформацію.

«Я не вірю жодному їхньому ЗМІ. Тепер розумію вислів: «Слово — це теж зброя». Раніше не замислювалася над цим. Росії вірити не можна, їхня брехня вбиває українців не гірше «Градів» і «Смерчів», — каже Олена. — Будинки розбомбили, а люди живцем залишалися заблоковані в підвалах. Багато людей гинуло під завалами, їх не дозволяли рятувати. Як і не дозволяли забирати трупи, які лежали посеред вулиць. Багато людей не витримували психологічно і вчиняли самогубства.

Особисто знаю, що майже 60 осіб залишилися у підвалі назавжди, там були діти, жінки, пенсіонери. Ще й досі пам’ятаю той ядучий дим від спалених будівель та людських тіл. Окупанти також використовували людей як живий щит. Свою техніку розміщували у житлових кварталах, були випадки, коли навіть дітей забирали і саджали до своїх БТРів. Не вкладається в голові, як таке звірство може бути в ХХІ столітті, в епоху цивілізації. Ніби два світи. Ми жили, працювали, розвивалися, розбудовували міста і села, а поряд сусіди складали плани, як нас знищити».

«Вільне життя» в окупації

«Людям в окупації живеться дуже складно, — з відчаєм розповіла Олена. — Окупанти займалися мародерством, «усмиряли» непокірних. У людей не було засобів до існування. Росіяни казали: «Кто нє работаєт, тот нє єст!» Працюючому на сім’ю видавали пайок — склянку олії, пачку крупи, банку консервів і півхлібини. Люди залякані, боялися виходити з дому. Колаборанти поздавали списки людей, хто був в АТО. Над ними та їхніми сім’ями знущалися. Відомі випадки катування. У соцмережі побачила ролик, який виставили росіяни. Вони допитували чоловіка, це був мешканець нашого міста, я його впізнала. Глянувши в його очі, завмерла — в його погляді було скільки відчаю і болю!»

«Щодня молюся…»

«Прошу в Бога, щоб дав сили нашим захисникам і захисницям вигнати цих катів із нашої землі. Щоб кожна мати, дружина, дитина дочекалися свого сина, чоловіка, батька. Коли дивлюся в соцмережах відеоролики про наших хлопців, які усміхаються, у мене навертаються сльози. Я дуже добре розумію, що вони там переживають на нульових позиціях, в якому пеклі вони перебувають і якою ціною їм даються ці усмішки. Вірю в наших воїнів, у силу і могутність нашого народу, вірю в перемогу. Все буде Україна!»

Петро МЕЛЬНИК,
Кропивницький

Матеріал підготовлений у рамках проекту Local Media Support Initiative, що реалізовується Українським кризовим медіа-центром за підтримки International Media Support IMS.