Оберіг для внуків

0
28

Я народилася в шахтарському селищі, й усе моє життя минуло в ньому. Ще замолоду побудували з чоловіком дім. Мали сад, город. Жили добре. На жаль, чоловік помер рано: не оминула його шахтарська хвороба — силікоз. Дочка після закінчення педагогічного інституту працювала в одній зі шкіл обласного центру. Це недалеко, тож бачилися часто. Мої онуки Настя та Сашко любили приїздити до мене — годували кролів, ласували малиною, рвали яблука…

І раптом ця триклята війна. На Донбасі вона триває вже давно. Та, переживши жахіття у перші місяці, ми звикли, що недалеко якісь зайди заводять нові порядки. А втім, те, що почалося нинішньої зими, й уві сні уявити не могли!

Я довго не хотіла полишати рідної оселі. Але коли на нашій затишній вулиці почали рватися снаряди, погодилася на евакуацію. Зізнаюся, лячно було їхати у Західну Україну — зовсім не відомий мені край. Та й про тамтешніх жителів у нас розповсюджувалися всілякі чутки: дехто втокмачував людям у голови, що «східняків» там ненавидять. Отож їхали, а з голови не виходили думки: «Що нас чекає? Хіба нам будуть раді?».

Мене з дочкою та онуками взяла до себе в хату чуйна і доброзичлива Дарина Михайлівна. У неї в хаті, як у музеї: вишиті рушники, подушки, покривала. Все це робота господині. Вона допомогла обжитися, розділила з нами нашу біду. Потроху освоївшись, ми взяли на себе певні обов’язки по господарству, допомагаємо на городі. Два сини Дарини Михайлівни, як і мій зять, у ЗСУ. Всім серцем бажаємо їм перемоги. Наша господиня не тільки молиться за них усіх, а й через волонтерів допомагає військовим харчами. А ще вишиває сорочки синам та їхнім побратимам. Візерунки на них старовинні, їх передала пані Дарині бабуся. Саме вони роблять вишиванку оберегом. Ми з дочкою теж долучилися до цієї справи: під керівництвом пані Дарини вигаптували сорочку для зятя Андрія. Вклали у свою роботу любов та енергію, які оберігатимуть нашого воїна. Свої вишиті сорочечки мають тепер і мої внучата.

Війна зріднила мене з людьми, які не тільки прихистили у лиху годину, а й дечому навчили. Я не хочу сидіти склавши руки. Як умію, допомагатиму…

Катерина БАРКОВА,
Львівська область