До останнього прикривав вогнем своїх побратимів

0
18
Фото Дмитра Образцова

Військовослужбовців підрозділів спеціального призначення Національної гвардії України заведено іменувати універсальними воїнами, адже вони володіють багатьма спеціальностями. Саме таким професіоналом був герой цієї розповіді, капітан Вадим Манько.

За посадою він був офіцером з тактичної медицини однієї з груп окремого загону спеціального призначення Східного територіального управління НГУ. За отриманою у Національній академії Нацгвардії 2017 року військовою спеціальністю — офіцер по роботі з особовим складом, референт-перекладач. За знаннями і навичками — розвідник, гранатометник, навідник-оператор бронетехніки, оператор безпілотних літальних апаратів. Та головне, гвардієць із позивним «Омут» був благородною людиною і надійним товаришем, який би не замислюючись, пожертвував власним життям задля порятунку побратимів. Так він, зрештою, і вчинив, коли прийняв свій останній бій.

13 серпня поблизу села Соснівка, що на півночі Харківщини, російські окупанти із засідки здійснили дистанційно керований підрив бронеавтомобіля «Кугуар», у якому перебувала група медичної евакуації на чолі з капітаном Маньком. Вибух суттєво пошкодив транспортний засіб, найбільше постраждав Вадим, який дістав численні поранення тулуба та ніг. Офіцер наказав товаришам покинути машину й розосередитися, а сам з останніх сил прикривав відхід вогнем з баштового кулемета, проте ворогам вдалося наблизитися і розстріляти «Кугуар» з ручних гранатометів. Згодом побратими повернулися на місце бою, провели зачистку території та забрали тіло Вадима…

За три дні після загибелі офіцера на сайті Президента України було опубліковано Указ № 582/2002, у якому серед десятків відзначених за ратну службу гвардійців було й прізвище капітана Манька, нагородженого медаллю «Захиснику Вітчизни». Зазначимо, що це була вже третя його нагорода: 2016-го — був удостоєний відзнаки Президента України «За участь в антитерористичній операції», а у квітні поточного року — отримав медаль «За військову службу Україні», за звитягу, виявлену під час відбиття широкомасштабного вторгнення армії РФ.

Харків’янин Вадим Манько захищав рідне місто з перших годин ворожої навали. О 6:30 24 лютого зведена група спецпризначенців на бронетранспортері висунулась в район перехрестя шосе Циркуни — Харків, де окупанти вже приступили до облаштування блокпоста, підступи до нього прикривали три бронемашини і Т-72. За пів кілометра від зазначеної точки гвардійці зупинились, замаскували БТР і непомітно наблизилися до непроханих гостей. Вадиму під час атаки дісталась ключова роль — офіцер двічі поцілив у ворожий танк з гранатомета і знищив його разом із екіпажем.

Окупанти намагалися відстрілюватись, але після того, як гвардійці знищили сімох із них, уцілілі рашисти змінили тактику — застрибнули у свої бронеавтомобілі, роз’їхались і, прикриваючись складками місцевості, відкрили вогонь із великокаліберних кулеметів. Раптом один із побратимів Вадима подав сигнал, що йому потрібна допомога — у нього було прострелено обидві ноги. Ризикуючи власним життям, капітан Манько кинувся на допомогу товаришу, наклав йому на кінцівки турнікети, зупинив кровотечу та виніс у безпечне місце.

І це був не єдиний приклад мужності та професіоналізму офіцера, виявлених у першому ж бою широкомасштабної війни. Після ефективного використання гранатометів у спецпризначенців лишилося тільки стрілецьке озброєння. Залишивши пораненого в укритті, Вадим кинувся до залишеного неподалік бронетранспортера і вже за кілька хвилин двома чергами з автоматичної гармати розстріляв два російські броньовики, «Тигр» і «Рись». Зазнавши втрат в живій силі та техніці, ворог відступив у напрямку державного кордону. Під час огляду знищеної техніки капітан Манько взяв у полон пораненого офіцера загону «Вимпел» управління росгвардії по вологодській області російської федерації. Ось так буває на війні — один ініціативний професіонал здатен переломити хід бою і вийти переможцем із, здавалося б, безнадійної ситуації.

— Вадим був надзвичайно щирим, добрим, іронічним. Ми познайомились рік тому, коли я прийшов до загону. Він тоді мені здався дещо відстороненим та замкненим. Проте пізніше виявилося, що це товариш, про якого можна лише мріяти. Дуже надійний. Ніколи не цурався допомогти іншим, при цьому своїм проблемам давав раду переважно сам. У бойовій роботі він був дуже рішучим, але завжди зберігав холодний розум. Відповідно до своєї посади Вадим спеціалізувався на тактичній медицині, але постійно розвивався професійно й допомагав колегам. У нього це дуже класно виходило, він справді знав і умів дуже багато, — згадує друг Вадима та його спаринг-партнер із позивним «Боксер». — Того трагічного для всього нашого підрозділу дня ми були призначені до різних бойових груп і працювали не разом. Проте напередодні ми із ним багато розмовляли — незадовго до своєї загибелі він повернувся до підрозділу з госпіталю. Мені здалося, що Вадим ніби передчуває щось лихе, хоча сам він запевняв, що все буде нормально…

«Боксер» згадує, що Вадим опинився на лікарняному ліжку після бою, який відбувся 17 червня. Тоді близько 11:00 під час чергування на спостережному посту капітан Манько помітив чотирьох ворожих розвідників й особисто вирушив на їхнє перехоплення. Обійшовши росіян з флангу, гвардієць розстріляв усю четвірку. Відповідь окупантів не забарилася — за півтори години гвардійські позиції «накрило» залпом РСЗВ. Внаслідок обстрілу «Омут» дістав серйозну контузію й був направлений на стаціонарне лікування, проте у госпіталі офіцер провів лише кілька днів — він постійно наполягав на виписці, тож лікарям зрештою довелося поступитися і Вадим повернувся на передову.

У ті дні гвардійці частин Харківського гарнізону брали участь у кровопролитному протистоянні в районі Дементіївки. Колись мальовниче невеличке село в Дергачівському районі перетворилося на руїни. Українські військові визволили його ще у травні, проте ворог намагався відбити село, розташоване на узвишші неподалік українсько-російського кордону, окупанти постійно обстрілювали населений пункт зі ствольної артилерії, танкових гармат, гранатометів. Утримуючи Дементіївку, загинули десятки наших хоробрих воїнів. Після передчасної виписки зі шпиталю туди було направлено й капітана Манька.

Близько 8:00 28 червня група спецпризначенців виявила неподалік села ворожий опорний пункт, і перш ніж її помітили окупанти, вступила в бій. Вадим Манько першим увірвався на позицію та двома гранатами знищив близько десятка рашистів, решту добили його побратими. Але близько 15:00 у напрямку «опорника» висунулись три російські бронетранспортери. Ворог відкрив шквальний вогонь, намагаючись повернути втрачену позицію. Українські оборонці витримали вогневу навалу та дали гідну відсіч окупантам. Першим же влучним пострілом з протитанкового гранатомета капітан Манько зніс башту ворожого БТР та вогнем зі стрілецької зброї знищив вісьмох російських солдатів. За 20 хвилин ворожий резерв був повністю знищений.

Чимало епізодів гідного виконання бойових завдань були згадані у поданні щодо посмертного присвоєння капітану Маньку звання Героя України. Ще більше подвигів назавжди залишаться в пам’яті його бойових друзів…

— Вадим фанатично любив біг. Якщо була можливість, він завжди бігав вихідними, це був його спосіб відпочити, впорядкувати думки та знайти розв’язання будь-яких проблем. Був дуже амбітним: постійно розвивався, ніколи не відступався від своєї мети ані у спорті, ані у бойовій підготовці, ані у повсякденному житті. Ми всі дуже поважали та цінували його. Після 24 лютого він раптово розкрився як неабиякий лідер. Люди відчували це і тягнулись за ним. Це був справжній товариш, завжди готовий прийти на допомогу, чого б йому це коштувало, — розповідає гвардієць із позивним «Кіт».

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 690/2022 від 6 жовтня 2022 року капітану Маньку Вадиму Олександровичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Валерія Агібалова, Сергій Молотков