Герої і зрадники

0
28

Коли волонтер Володимир Курило на позивний «Бронік» нерішуче спинився перед ворітьми батьківської хати, я запитав його, в чому причина вагання. Чоловік відповів, що боїться відчинити хвіртку і дізнатись: а раптом щось із рідними сталося? «Мені було дуже страшно від думки про загибель батька чи матері», — пояснив він потім.

СІМ місяців рідні Володимира перебували в окупації в селі Курилівка на Харківщині, що з того боку річки Оскіл. Стільки ж часу він їх не бачив. Нещодавно наші визволили і Куп’янськ-Вузловий, і Курилівку, і Ківшарівку. А до того не було жодної можливості ні зв’язатися, ні передати звістку. Тепер от чоловік ступає на поріг рідного дому… Батьки, на щастя, живі. От лише город перерило мінами вздовж і впоперек та одна з них, 120-го калібру, застрягла в даху. Ще зачепило матір грудкою штукатурки… Але ж, слава Богу, цілі!

Мати Володимира Лідія Тихонівна розповідає, як їм пів року жилося в окупації. Приходили російські чи то військові, чи феесбешники (хто їх розбере), нібито шукали помешкання для проживання. Запитували, чи є підвал у будинку. «Який підвал? — розводила руками Лідія Тихонівна. — Бачте, на кухні ховаємося, коли обстріли». Після цього із сусіднього ліска, де отаборилися ворожі артилеристи, почало частіше прилітати у двір Курилів.

Підозрюю, що аж ніяк не будинок із підвалом був потрібен тим візитерам. Найімовірніше, вони хотіли дізнатись у подружжя про сина Володимира Курила — відомого волонтера. Щоправда, свою допомогу війську чоловік не афішував, робив справу тихо, однак на кожного, хто має проукраїнську державницьку позицію, в окупантів зібрана інформація.

От дорогою в Курилівку я зустрівся в Шевченковому, адмінцентрі однойменної громади, з талановитим хлопцем Сашком Бурею, який до широкомасштабного вторгнення керував тут будинком культури. Його забрали «на підвал» одразу після того, як росіяни окупували селище. «Шкода хлопця, навряд він уже повернеться звідти», — хитали головами жалісливі жіночки, дивлячись, як бранця кудись ведуть вулицею.

Сашкові вдалося вижити, його врешті-решт відпустили, і тепер посеред майдану в Шевченковому він розповідає про допити.

— Знаєте, їм було відомо навіть про спільну з вами поїздку на південь, де ми давали концерт для морської піхоти, — згадує Олександр. — Запитували, чому туди подалися, хто запросив… Так я казав, що нам заплатили гроші, а як же, мовляв, відмовишся від заробітку. Вони повірили, що людина лише за бариш може співати для ЗСУ.

Мені ж цікаво, звідкіля окупанти у перші дні мали інформацію на керівника будинку культури громади, яка в самому закутку області, а тим паче України… Можливо, дещо в Інтернеті накопали. Про поїздку на південь, скажімо, я писав. Хоча на робочі комп’ютери Сашко поставив паролі, а особистий ноутбук, на щастя, був у знайомих. Утім, могли й односельці здати. Бо стільки брудної піни підняла ця війна…

От, приміром, співробітники СБУ викрили на співпраці з рашистами депутатку від забороненої нині політичної партії «ОПЗЖ». Ця жінка має у власності кілька фермерських господарств на території Шевченківської громади. Напевне, гроші для неї понад усе, отож і зрадила заради них. Гендель з окупантами вела так: 70 відсотків зібраного врожаю мала віддати, діставши навзаєм дозвіл захопити землі порядних фермерів, які не стали колабораціоністами. Аби зрадниці було зручніше «хазяйнувати», рашисти призначили її на посаду керівника так званої спілки виробників сільськогосподарської продукції. Вже незадовго перед звільненням громади фермерка передала окупантам 250 тонн насіння соняшнику торішнього врожаю, які були відразу вивезені на територію РФ. На кого з колег вона донесла, можна лише здогадуватися. Сподіваюсь, наші спецслужби з’ясують і це.

А ось один товариш Володимира Курила певен, що на нього доніс конкурент — хотів, мабуть, підгребти під себе бізнес суперника. Чоловік народився в Магадані й до 14 років проживав там. Його мати, громадянка РФ, і досі мешкає на російській півночі. Однак Микола — патріот України, любить землю, на якій живе. Ще 2014-го він отримав грамоту від добровольчого батальйону «Айдар» за надану допомогу. Уявіть, зображення сторінки в соцмережах, де 8 років тому чоловік хвалився нагородою, екзекутори продемонстрували йому під час допиту! Це скільки ж часу хтось зберігав інформацію, чекав «визволителів»…

Звичайно, копію сторінки могли зробити всюдисущі російські феесбешники. Проте вони ще й знали подробиці, кому і коли фірма Миколи проводила Інтернет. Звідки?.. Чоловік свого часу відкрито переміг у тендерах, однак конкурент, очевидно, не змирився з чесним програшем, прагнув реваншу, ба навіть і в такому вигляді. А після визволення куп’янського краю зрадникові нічого не залишалось, як дременути в Росію.

Микола просидів у в’язниці 47 діб. Схуд на 20 кілограмів. Непросто було з його вдачею за ґратами. Спав на голих дошках, але матраца не просив. «Нічого від тих нелюдів не хочу», — казав. Навіть був проти того, аби мати приїхала з Магадана. Отож чи то друзі, чи знайомі чоловіка з нею зв’язалися. Жінка таки прибула в Україну, хоча російські родичі не радили їй цього робити. Напевне, завдяки матері Миколу відпустили.

У цій же в’язниці сидів і мер Куп’янська Мацегора. Ні, не за український патріотизм. Кажуть, зустрічав окупантів ледве не з хлібом-сіллю, накривав для них столи. А потім його заарештували… Чимсь «провинився». Так от, в’язні розповідають, що його навіть окупанти не поважали. Принесуть ексмеру передачку — наглядачі покажуть харчі у віконце камери. Побачив? Та й одразу забирають усе собі.

Така доля зрадників. Тепер багато хто з тих, хто встиг дременути в обозі окупантів, нікому не потрібні, тиняються просторами неосяжної Московії. А той, хто витерпів до кінця, як батьки Володимира Курила, як Сашко Буря, як товариш Володимира, хто не зрадив, не доніс на ближнього свого, не став Іудою, врятується. Так написано у Святому письмі.

Ну, майже так…

Леонід ЛОГВИНЕНКО