А матері плетуть перемогу

0
30

Із 24 лютого пані Галина Конькова із Рівного не розлучається з військовою тематикою. Разом із Наталією Сайкевич вирішили спрямувати зусилля на створення захисного обмундирування для снайперів, розвідників, наших диверсійних груп, що працюють у ворожому тилу. Розповіли про це знайомим, а ще — через фейсбук-сторінку «Покрови» звернулися до небайдужих: зголосилося чимало жінок. Власник приміщення надав його їм у користування безкоштовно.

Вихідних та свят у них немає: дівчата постійно змінюють одна одну. Серед них — Оксана Стрижоус та Катерина Стороженко. Застала їх за роботою: вони саме плели «кікімору». Оксана, найвища на зріст серед усіх, приміряє верхню, затим нижню частину виробу на себе: залишилось якихось 20 сантиметрів і — готово!

Чоловік Катерини, Дмитро Стороженко, 2019-го виїхав із Криму на материк: там залишив усе, що нажив. І пішов до ЗСУ захищати Україну. Нині він на передовій. Тож Катя в такий спосіб іще й відволікається від тривожних думок.

— Я вже, мабуть, дисертацію можу захистити по цих «кікіморах» та «лісовиках»: багато в чому Інтернет допоміг, щось освоїли, як то кажуть, методом спроб і помилок. Гадаю, це ремесло вже не зникне: до нас і після війни можуть звертатися, приміром, орнітологи, які спостерігають за птахами, чи фотомисливці, — каже Галина Конькова.

Основа кожного виробу — рибальська сітка. Втім, нині знайти її дедалі складніше. До речі, маскувальне покриття розміром 10 на 4 метри одна жінка, яка вже добре набила руку, плете 9 днів: це якщо щодня працювати з 9-ї ранку до першої ночі! А якщо менш посилено, часу знадобиться значно більше: тож уявіть, яка це нелегка скрупульозна праця! У кожне «віконце» сітки вплітають попередньо розібрану мішковину (мішки мають бути колишні, джутові), а ще — смужки з натуральних маскувальних кольорів тканин. Шукають матеріал для роботи, де тільки можуть: щось передають волонтери чи приносять із дому, щось купують у секонд-хендах. І в цьому темпі та ритмі, які задали собі самі, дівчата крутяться від ранку до смеркання. Вони просто невтомні, як і наші захисники!

Така ж талановита і рівнянка Тамара Бацмай. Вона і картини малює, й книжки для дітей пише та видає. А від початку війни плете той-таки маскувальний одяг та готує обіди для біженців в одному із соборів міста. Питаю, чи не затяжко їй, бо знаю, що пережила кілька складних операцій.

— Втомлююся страшенно, — не приховує пані Тамара. — Але як трішечки відпочину, біжу на зустрічі з дітками — вони дарують мені крила! Ось днями була дітвора від 5 до 10 років із Краматорська, Слов’янська, Харкова, Донецька, Маріуполя. Хтось із мамою прийшов, хтось із бабусею. Разом уголос читали книжку «Моя Україна»: там я зібрала унікальні факти про нашу країну. А тоді питаю: яку відому українську пісню співають багатьма мовами світу? Я мала на думці «Щедрик». А діти, не змовляючись, одразу почали: «Ой у лузі червона калина…» Тобто маленьких патріотів зі сходу тут, на заході, об’єднують наші слово та пісня. А ще вони дедалі частіше приходять на такі зустрічі у вишиванках. Це так спонукає до безкорисливої праці задля нашої перемоги!

…Натхненна розмовою, раптом зустрічаю виконавчого директора Рівненського регіонального відділення Асоціації міст України Тетяну Грещук із величенькою торбою:

— Ось, нарізала вчора смужок зі старого одягу та й несу їх до волонтерського центру. В кожного з нас стільки непотрібного одягу, ганчір’я — все згодиться для перемоги.

Вона закликає долучатися до таких добрих (як на мене, то й святих) справ. Каже, викроївши в своєму графіку годинку-другу, отримаєте моральне задоволення надовго. І від створеного своїми руками, і від безкорисливої допомоги нашим захисникам. А я вже не можу дібрати слів у відповідь. А що тут скажеш? Ми незламні!

 Тетяна ВАСИЛЕНКО