«МОЯ МАМА — НАЙКРАЩА. ЇЙ ЛИШЕ ТРИ РОКИ ЗАЛИШИЛОСЯ ВІДСИДІТИ»

0
286

Вадим майже не відвідував школу і в свої шістнадцять добре опанував лише одну науку — рахувати дрібняки і паперові.
Хлопець жебракує у трамваях та електричках: заходячи до вагона, голосно співає і просить гроші. «Трапляється, виганяють, не дозволяють старцювати. Краще подають у Донецьку, куди щодня добираюсь електричкою». Він каже, що у вдалі дні може випросити до 50 гривень. У невдалі — повернутися з порожніми руками. У «репертуарі» жебрака — «блатні» пісні з жалісними мотивами.
Живе мій співрозмовник у Шахтарську. Каже, що його мати сидить на «зоні», а батько не виявляє до нього особливої уваги. «Влітку їздив до Маріуполя — там мої родичі. Думав у них пожити. Але побачив, що я їм байдужий. Хоча місто сподобалося, я б там залишився».
Пропоную допомогу: «Хочеш, влаштуємо тебе в Маріуполі?» — «Тільки не до притулку і не до інтернату, — категорично заявляє Вадим. — В інтернатах б’ють, годують погано». «А ти хіба добре харчуєшся?» — запитую. «По-різному. Те, що зароблю, витрачаю на їжу. Трохи батькові даю. Одяг мені дарують. Ще, коли до матері на побачення їду, купую щось. Я її дуже люблю, вона у мене найкраща. Їй ще три роки сидіти залишилося. Я не колюся і «колеса» не ковтаю. Не палю, але випиваю. Що є, то є».
Важко стверджувати, що зі сказаного хлопцем — правда, а що — вигадка. Вадим каже, що є інвалідом з дитинства, але державну допомогу не отримує: немає документів. «Як тільки я піду оформляти пенсію, мене заберуть до притулку чи інтернату. А я не хочу. Зачекаю, коли виповниться вісімнадцять, тоді піду по паспорт».
Ми познайомилися на цвинтарі під час поховання загиблих шахтарів. «Скажіть, а на поминки як потрапити?» — «Та сідай до будь-якого автобуса і їдь», — раджу. «А не виженуть?» — непокоївся хлопець. «Не виженуть», — запевняю. «Ви не думайте нічого такого, я не краду і чужого не беру. Я просто хочу добре поїсти».
Ліна КУЩ,
Шахтарськ