Яблунька

0
20

Вузька вуличка. Хат жменька. Тут і Гануленків гніздечко. Давненько в ньому ніхто не мешкає. Аж ні! Помиляюсь. Сорочки чоловічі на тоненькій мотузочці вітер колише. Чиї? Невже хату нарешті продали? А може, й досі брати спадщиною торгують?

На ганку стоїть молода жінка з русявою косою.

— Катю, ти? Таки відсудила материну хату?! — не стримую здивування і радості.

— Ні! Новий господар за дружину взяв.

То нічого не було — тепер, здається, весь світ її.

— Не вірю, що це зі мною. Буває, прокинусь уночі й слухаю, як Слава дихає. Руку погладжу, до плеча притулюся. Якби не яблунька, нічого б не було! — продовжує Катя й ніжно дивиться в бік деревця.

Щебече далі.

— Гірко мені було розлучатися з маминою хатою. Брати все розгребли. Навіть термометр зі стіни зняли. Скажіть, чому рідні люди стають ворогами?

Не чекає відповіді:

— Ніколи не думала, що це станеться саме з нами. Сашко й Петро наче зненавиділи мене, коли сказала: «У вас усе є. Залиште мені з Максимчиком мамину хату…».

— Як це вам? — кричав Петро.

— Чого захотіла! — розсердився Сашко. — Не відмовимося ми від спадщини!

Глузували, ображали. А вона ж із дитинства хвора. Хто скаже, скільки їй ще зозуля літ подарує? Захлинеться десь без повітря, і квит! Були б брати хороші — і хату, і майно сестрі залишили б. Підрахували, мабуть, скільки можна грошей взяти не стільки за дім, скільки за місце в центрі. Тільки оголосять продаж, відразу черга стоятиме.

Мати померла, заповіту не залишила. Думала, діти самі тихо й мирно розберуться…. Миру не було відразу. Правда, спочатку Петро запропонував хату продати, а гроші поділити порівну.

— Я за них нової оселі не куплю! — не погодилася Катя.

— Не купиш тут — купиш у селі, — вставив слово Сашко.

— Тут лікарня під боком й роботу легше знайти, — не погоджувалася сестра. — Я ж із мамою жила, доглянула до смерті! У вас совість є? Боялися раз на місяць приїхати.

Брати в суд подали. Хто не знає, що це таке судитися, то хай і не знає. Здоров’я треба мати й гроші. Катя в суді ледь не знепритомніла, коли її підняли з місця. Наче в тумані…

Спасибі, суд все ж врахував її інвалідність. Каті дісталося пів будинку, братам теж половина на двох. Чи житимуть, чи ні — віддай!

Треба продавати, бо й далі спокою не матиме. Тітка Ліда, мамина подруга, запропонувала Каті жити з дитиною в неї, поки все влаштується.

Грошей, як завжди, не вистачало, та тітка Ліда не шкодувала для них нічого, хоч чогось особливого й не мала.

— Я наче й хотіла, щоб хату продали, і ні. Продамо — наче навіки з чимсь рідним попрощаємося. А може, й легше стане, хоч брати не сваритимуть? — ділилася тривогами, що ще жили в пам’яті, Катруся. — Особливо шкода було яблуньку. Мама вирішила посадити її заради мене. «Заміж вийдеш, поїдеш кудись, — казала, — я із яблунькою розмовляти буду. Вона зеленітиме і цвістиме — значить, тобі добре…»

Звідки в неньки такі відчуття взялися? Кому скажи — не повірить.

Але Катя й сама повірила: з яблунькою мамі буде легше.

Але склалося так, що і Катя, і яблунька біля матері росли. Чи ж не хотіла дівчина кудись податися у світ? Ще й як! Де вона взялася, ця хвороба, яку ще ніхто не вилікував? Можливо, якби клімат змінили, було б легше.

Зустріла Юрка. Він уже нареченим вважався, з матір’ю познайомився, аж тут у Каті загострення. То в районній, то в обласній лікарнях лежить. Батьки Юркові вдома нараяли не зв’язувати своєї долі з хворою дівчиною.

…Максимко народився, коли його батько обминав хату десятою дорогою. Катя ще довго за Юрком побивалася. Щоб мати не чула, під яблунькою плакала. Жодного разу не прийшов, не провідав, з іншою, казали, зустрічається…

Нарешті знайшовся серйозний покупець. Якийсь чоловік синові хату надивився. Торгами займалися Катрусині брати. Просили багато. Та поступилися. Катю лише до нотаріуса запросили, щоб оформити купівлю-продаж. Гроші поділили. Так і знала: все дорожчає, нічого за них не купиш. Хіба сарай… Брати забрали гроші й забули про сестру. Та Бог їм суддя…

Але як жити далі? У тітки свої діти і клопоти. Тягло її до материнської хати, ніби магнітом. Йде вулицею, аби тільки на вікна глянути та на яблуньку. Раз, удруге… Обличчя нового господаря Катя не роздивлялася тоді в нотаріуса. Відчувала лише його погляд. Чому він дивиться?

Знову ноги понесли її на рідну вулицю. Гай-гай! Скоро хату не впізнає! Рами перероблені, паркан, ще щось буде. Прибудова, чи як? Так яблуньку треба тоді зрізати! Боже, її яблуньку зріжуть, а Катю хвороба з’їсть? Як мати казала: «Житиме яблунька — житимеш і ти!» — ось нені слова…

Незчулася, як ступила на ґанок. Двері не замкнені. Постукала. Вийшов молодий чоловік. Нічого особливого. Чорнявий. Трохи вищий за неї.

— Це ви? — упізнав. — Заходьте. Щось сталося?

— Та я випадково… Йду, бачу, ви щось прибудовувати будете?

— Веранду й ванну кімнату.

— Так яблуню зріжете?

— Нову посаджу…

Вона заплакала… Нічого не могла вдіяти, щоб зупинити сльози. Видно, Славко, як звали цього хлопця, не міг дивитися, коли плачуть жінки. Почав утішати, а Катя ще більше плакала. За мамою, за долею…

…Вона б мені ще щось розказала, та повернувся з роботи Слава.

— Пробачте, — вибачилася Катя. — Піду чоловіка годувати, іншим разом поговоримо. Заходьте!

— Що ти, Катю? — заперечив господар. — Зви людину в дім. Я тут усього накупляв.

Я не зайшла. Подякувала й заспішила у справах.

Цікаво, що не договорила Катя? Мабуть, він тоді пожалів її і не зрубав яблуньку. Може, Катя залишилася в нього відразу, чи він призначив їй побачення? Яке це має значення? Головне: вони вдвох, точніше, втрьох. А може, вчотирьох. Яблунька ж із ними. Он яка стоїть гарна, з яблучками.

Зоя ШМАТОК,
м. Корюківка
Чернігівської області