Погуляє, погуляє та й повернеться

0
12
Годинник невпинно відраховував час. Люда ходила з кімнати в кімнату, визирала у вікно, прислухалася до найменшого звуку в під’їзді, але даремно — Віталій не приходив. Дома він не з’являвся вже другу добу. Сьогодні вранці вона хотіла подзвонити в міліцію чи швидку допомогу, але спочатку набрала його робочий телефон і їй відповіли, що Віталій… на роботі. Та до телефону вона чоловіка не покликала. Що вона йому скаже? Що проплакала всю ніч? Що ніяк не може зрозуміти, що діється між ними останнім часом? Ні, по телефону з’ясовувати стосунки не варто, вирішила вона. Ось ввечері повернеться додому, тоді й розберемося.

Та давно вже минув вечір, а Віталій знову не з’являвся. Телевізор жінці дивитися не хотілося. Читати теж. Думки крутилися лише навколо одного: де чоловік і чому не йде додому? Знайшов іншу? Люда так думати не хотіла, але це припущення не виключено. Якщо її здогадки — правда, то чому він не прийде, не скаже їй про це прямо в очі? Адже неясність так пригнічує.

До батьків жінка йти не хотіла. Вони, звичайно, вислухають, поспівчувають. Та для чого їм завдавати зайвого клопоту? А, може, до Ніни сходити? Вона — найкраща подруга, вона зрозуміє і щось порадить.

З Ніною вони дружили зі шкільної лави. Та після школи їх зв’язок на декілька років перервався: Ніна подалася аж на Далекий Схід у пошуках кращого життя і щастя. Через шість років повернулася з дворічним сином і образою на весь світ.

За цей час Люда встигла закінчити інститут, вийти заміж. Разом з Віталієм вони не давали подрузі сумувати: часто запрошували в гості, знайшли їй роботу, ходили з нею в кіно та на концерти. І незабаром серце Ніни відтануло.

Люда поспіхом одяглася і вийшла на вулицю. Випав перший сніг, навкруги все було застелене немов білим простирадлом. Але ця краса її не радувала, як раніше. На наполегливий дзвінок Ніна довго не відчиняла двері. А коли таки з’явилася на порозі, пояснила: «Вибач, я була у ванній. А ти чому так пізно?» Люда довго мовчала — все не знала, з чого почати.

…Прожили вони з Віталієм разом п’ять років. Усього надбали. Єдине, чого не було, — дітей. Але вони не втрачали надії, бо лікарі остаточного вердикту ще не винесли. Люда багато часу проводила в лікарні, та чоловік, як завжди, залишався до неї уважним і добрим. А останнім часом щось трапилося між ними. Віталій став мовчазним. Людмила вмикала телевізор, Віталій брав книгу і йшов на кухню. Жінка починала готувати їсти, чоловік виходив на вулицю. На обід взагалі перестав приходити, мотивуючи тим, що багато роботи. І чомусь весь час ховав очі.

— А тепер взагалі й ночувати не йде,— зітхнула зі сльозами на очах жінка.

— Заспокойся, нічого страшного не трапилося, — почала вмовляти подруга, — він живий, здоровий, а це головне. Можливо, захопився кимось. І з цього проблеми робити не потрібно.

— Як?!

— А так! Погуляє, погуляє та й повернеться. Всі вони, чоловіки, од-на-ко-ві-сінь-кі! Я їх знаю добре. В «гречку стрибнути» люблять, але жінки своєї не кидають, — авторитетно заявила Ніна.

— Ні, мені здається, я б так жити не змогла. Знати, що у нього є інша, і робити вигляд, що нічого не трапилося. Таке життя не для мене, — стиха мовила Люда.

— Тоді розлучайся! — майже крикнула Ніна.

— Але ж я не знаю, чи правда те, що в нього є коханка?

— Тоді не страждай! Все обов’язково владнається, — запевнила подруга.

Вони ще трохи погомоніли. Ніна поскаржилася на головний біль, і Люда попрощалась. Тільки-но за нею закрилися двері, Ніна підійшла до ванної: «Виходь, Віталику! Все гаразд, начебто вона нічого не помітила…»

Галина Шевченко,
Кіровоградська область