Після визволення

0
18

У село Волохів Яр, що належить до Балаклійської громади, я завітав разом із волонтерами. Коли привіталися з гуртом селян, що прийшли по гуманітарну допомогу, традиційним «Слава Україні», почули у відповідь дружне: «Героям слава!». Проте місцевий активіст Віктор Миколайович Долбій, із яким ми довго потім спілкувалися, каже, що «не все так однозначно». Нещодавню окупацію село пережило по-різному — хтось витримав її гідно, а дехто проявив своє гниле нутро.

Колабораціоністи

— Ось той, — показав пан Долбій (на фото) мені на одного чоловіка з гурту, – вітав російських солдатів, годував, підвозив снаряди на ворожі позиції… Фактично допомагав убивати наших хлопців. А тепер ходить по селу, ніби нічого не сталось, улесливо вітається з односельцями.

Віктор Миколайович вважає, що цей зрадник із тієї породи людей, яким завше все не так. А хіба ж йому погано жилося? Працював у фермера, що добре платив, тому чолов’яга купив тракторець, яким заробляв на обробітку людських городів. І машину нову, не з найдешевших, придбав. Але не подобалась йому Україна, подавсь у холуї до окупантів. СБУ проводила з ним якісь розмови, але наразі жодного покарання він не зазнав. Як жив, так і живе: що за України, що під окупацією…

Та були й інші приклади. Людям роздавали молоко з ферми. Поки розливали його по банках та бідончиках, селяни заводили між собою дискусії. Юля, родичка танкіста, горою стояла за Україну. Віктор Миколайович такої сміливості, такого привселюдного вияву патріотизму від цієї зазвичай мовчазної дівчини не чекав. Натомість одна з її сусідок дерла горло за росію. Казала, що росіяни при­йшли назавжди. Помилилась! Як і решта зрадників.

Окупація

Усе відбулося так швидко, що мало хто встиг виїхати із села. 24 лютого ворог вдерся на українську землю, а 26-го вже був у Волоховому Яру. Куп’янськ здали без бою, а звідти до села рукою подати. Окупанти заїхали, ввірвались у магазини, покрали з них, що хотіли, і посунули далі на Балаклію, а все інше домародерювали місцеві покидьки. Два дні тягли, що могли. Один такий «мисливець» прийшов до власника магазину навіть із рушницею, аби той відкрив приміщення для грабунку.

У Волоховому Яру та неподалік жили троє братів-фермерів. Двоє з них воюють, а третій, старший, займається волонтерством ще з 2014 року. Останньому окупанти спалили хату. Все відбувалось, як у фільмах про Другу світову: зондеркоманда чи то лугандонців, чи рашистів оточила подвір’я, обшукала все ретельно і підпалила хату…

А потім зайди прийшли й до Віктора Миколайовича. Чоловік не сумнівався, що це станеться: тут усім була відома його активна проукраїнська позиція.

Те, що у дворі чужі, він зрозумів, коли загавкала вівчарка. Віктор Миколайович повсякчас був напоготові, навіть спав одягненим і взутим, а тому вискочив із хати відразу. «Не стріляйте в собаку, — попросив, — я зараз її закрию». Окупанти обшукали сарай, один зі зброєю рипнувся до хати. «Не йди з автоматом, там онуки», — сказала йому дружина Долбія, і той послухавсь. А господаря поставили до стіни будинку. Звинуватили, що він «нацик», допомагав українським бійцям ремонтувати техніку. Нелюд наставив пістолет і натиснув на курок. Замість пострілу просто клацнуло. «Осєчка», — сказав рашист. Це клацання повторилося кілька разів. Найімовірніше, в обоймі не було патронів. Дивно, розповідає пан Віктор, та під час екзекуції страшно не було, все відбувалось ніби уві сні. Це вже коли загарбники подались із двору, чоловіка стало тіпати.

Дивується, що йому не пригадали прапорів, котрі він з однодумцями почепив на стовпі на перехресті — жовто-блакитні та червоно-чорні. Хто їхав з Харкова на Ізюм, той не міг не помітити їх перед поворотом на Балаклію. Любителі «руського міра» намагалися підпалити стяги, однак після прибуття правоохоронців мусили мерщій тікати городами. Опісля шанувальники путіна притихли, але під час окупації попіднімали голови.

Свого часу школярі створили в селі осередок патріотичної молодіжної організації «Сокіл». Проукраїнські мешканці називали його учасників соколятами. Діти вже виросли, кому 19 років, кому й більше… Хтось склав для рашистів список цієї патріотичної молоді – хлопців і дівчат тягали на допити, тримали в льоху. На щастя, всі живі, але натерпілись, поки не виїхали із села.

Головний маркер

Сьогодні, після визволення, у Волоховому Яру панує тиша. Хіба що іноді її порушує галас сварливих жіночок, які гризуться за гуманітарну допомогу, котру привозять волонтери. Хоча, каже Віктор Долбій, село не бідне, у кожного город, господарство. Ніхто аж ніяк не голодує, проте є такі люди, які звикли до дармівщини.

Щоправда, роботи наразі катма. Ферма пошкоджена обстрілами, врожай пропав незібраним. Посіяна в особистому селянському господарстві Віктора Миколайовича пшениця також осипалася, згнила.

Однак колись і ферма відродиться, і він знову засіє землю і збере врожай. І школу, яка згоріла під час війни, люди відбудують. До окупації директор цього освітнього закладу дбав про ремонт, встановили пластикові вікна, придбали комп’ютери. І так прикро, що діти спілкуються між собою найчастіше російською. А мова — чи не основний маркер поваги до рідної землі, до України. Була б ця шана, любов до Батьківщини у серці кожного громадянина нашої держави, то й ворог не насмілився б іти війною, щоб «визволяти та рятувати» російськомовних.

Леонід ЛОГВИНЕНКО,
Харківська область