Командир роти повів на прорив…

0
84

Це був той перший день, коли вся країна зустріла світанок з одним словом на вустах: «Війна»

Для старшого лейтенанта Дмитра Чавалаха з 59-ї мотопіхотної бригади, яка розташовувалась біля Олешківських Пісків на Херсонщині, здавалось, це не мало бути несподіванкою. На війні він був з 2014-го. Саме тоді опинився на передовій у складі інженерно-технічного батальйону. Тоді головним завданням було закріпитись на позиціях. Адже набрали чинності Мінські домовленості, і наші бійці втратили можливість іти в наступ.

Це не було просто очікування. Так зване перемир’я було напруженим, і кожен із фронтовиків знав, що рано чи пізно воно перейде в запеклі бої.
Тож підрозділ Дмитра облаштовував на передовій укриття, бліндажі, окопи, забезпечував наші позиції комунікаціями. Де необхідно — мінували, де потрібно — розміновували.
Усе це доводилось робити в буквальному розумінні на очах у ворога. Тож не дивно, що той постійно намагався не просто зірвати роботи, а знищити наших військових інженерів та будівельників.

Мости між життям та смертю

Дмитра доля берегла. До 24 лютого. У перші миті, коли почались потужні обстріли, одразу навіть не усвідомив, що це початок повномасштабної війни. Гадали, чергова провокація противника. Схожих за останні роки було чимало. Але не таких.

Усе розгорталось миттєво. Швидко стало відомо, що армада російської бойової техніки вийшла з Криму і рухається на Херсон. І ні в кого вже не було жодного сумніву, що її потрібно зупиняти, вступати в бій.
У ворога був один шлях — через міст, що за півсотні кілометрів від Чаплинки. Звичайний міст раптом став надзвичайно важливим стратегічним об’єктом. Якби він залишався під нашим контролем, «парадний» марш агресора стишився б і, можливо, не було б окупованого Херсона.

Та це розумів і ворог. Тому поспішали обидві сторони. Підрозділ Дмитра стрімко рухався в бік моста. Але тут вступила в бій ворожа авіація. Бомбили нещадно.
— І раптом з’явився наш літак. Тоді вперше побачив повітряний бій, — згадує Дмитро. — Він був справді страшним: не на життя, а на смерть. І нашому льотчику вдалось знищити ворожий літак. Це і нам всім додало неабиякої впевненості.

Дмитро Чавалах народився в селі Соколівка Ярмолинецького району на Хмельниччині. Після закінчення школи вступив до Військового коледжу сержантського складу в Кам’янці-Подільському. Після закінчення у 2014 році молодший сержант Чавалах розпочав службу у Білгороді-Дністровському старшим техніком понтонної роти понтонно-мостового полку. Там подав рапорт із проханням перевести до інженерно-тактичного батальйону, який формувався на Чернігівщині, а потім — у зону АТО.

У 2015 році сержант Дмитро Чавалах вступив до Національної академії Сухопутних військ. Після закінчення лейтенант обрав місцем служби 11-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», який дислокувався на Одещині. А через місяць служби у складі батальйону опинився на Світлодарській дузі в зоні ООС.

Після закінчення першої ротації став командиром мотопіхотної роти. Друга ротація знову проходила на Світлодарській дузі неподалік Дебальцевської траси. До початку широкомасштабного вторгнення Дмитро взяв участь у міжнародних україно-американських навчаннях «Репід Трайдент».

Усе розвивалось так швидко, що командирам доводилось приймати рішення миттєво. Карта бойових дій змінювалась, як стрічка кінофільму, а ворог просувався вперед. І тоді нашим бійцям потрібно було розвертатись і прямувати вже до славнозвісного Антонівського моста біля Херсона, щоб закріпитись на ньому.

Хоч як поспішали, але на міст уже встиг висадитись ворожий десант. Він зустрів підрозділ Дмитра шаленим вогнем. Наші хлопці втрапили в пастку, з якої був один вихід — прорив через ворожі ряди. Ті мости стали наче мостами між життям і смертю.

Війна, оточення, прорив — все це пролітало, як блискавка. Тепер Дмитро може згадувати про це, аналізувати, з відстані часу відтворюючи всю картину. А тоді, пригадує, в голові була одна думка: «Невже для мене війна може закінчитись у першій же день? А якщо полон? А коли не вдасться вирватись з оточення? Що далі?»…

Перша перемога

Думки пролітали в голові так само швидко, як ворожі кулі та снаряди. Всі просто знали: не можна зупинятись, треба прориватись на вільну територію. І перші на прорив пішли танкісти. За ними — мотопіхотні підрозділи. Вів уперед свою роту і командир — старший лейтенант Чавалах.

Хлопці бачили, як ворог гатить по наших танкістах, як нищиться техніка й гинуть їхні побратими, але йшли вперед. Кожен метр мосту доводилось долати під шаленим вогнем. Щоб здолати трохи більш як кілометр, знадобилось зо три години. Не було, коли лякатись, не було, над чим роздумувати, треба було просто йти під ворожі кулі, міни та снаряди. Щоб вижити. Щоб вижила вся країна.
І вони дійшли майже впритул до ворожих мінометів. Коли це сталось, ворог просто кинув свою зброю і почав тікати. А наша піхота таки добралась до своїх.

Це була перша, нехай зовсім невелика, але перемога у великій війні. Та відчуття радості було таким само миттєвим, як і все в той день. Буквально кілька хвилин на перепочинок — і знов у бій, бо потрібно було займати оборону.,

До визначеної позиції залишались лічені метри, коли Дмитро зрозумів, що його поранено. Вірніше, в тій гарячці бою він і не зрозумів, і не відчув цього, а просто почав втрачати свідомість. Пізніше згадає, що ще встигав давати своїм бійцям накази, а в голові була думка: «Як же так, ось мені 27 років, у мене немає ні дружини, ні дітей. Невже це все? А помру — мама плакатиме»…
Тоді він не знав, що куля пройшла навиліт. Що, крім нього, було поранено ще чотирьох хлопців з його роти. Що один із них так і не вижив… Він знав одне: їхня бригада вирвалась з оточення.

Окуповане місто рятувало поранених

Що відбувалось потім, Дмитро дізнався тільки з розповіді друзів. Його, непритомного, передали до хлопців із територіальної оборони, а ті доправили до лікарні.

Поранений офіцер прийшов до тями лише через дві доби. Як розповідає тепер, усе, що відбулося з ним до цього моменту, видавалося важким сном. Хотілось відкрити очі, звестись на ноги — і весь цей жах щезне, розвіється. Але коли побачив себе у трубках та дротах, підключених до медичних апаратів, зрозумів: це не сон.

Сюрреалістичний фільм тривав далі. Дмитро одразу зателефонував до мами, аби заспокоїти, розповісти, що живий. Але вона… не впізнала свого Дмитрика за голосом. Залишається тільки здогадуватись, як той перший день війни та поранення змінили хлопця.

Дмитро почав розказувати мамі історії з дитинства, які могли знати тільки вони, щоб вона зрозуміла, що це телефонує її син.

Їх життя було непростим. Коли хлопчику виповнилось лише три роки, помер його батько. Мамі, котра працювала санітаркою в лікарні, довелося самій ставити на ноги двох синочків. Тож вони рано зрозуміли, що свій шлях у житті треба торувати самостійно.

Так і тоді, після поранення, Дмитро знову став на свою дорогу життя. Але цей шлях теж був складним і небезпечним. За кілька днів після операції стало відомо, що до населеного пункту, де була лікарня, ввійшли окупанти. Майже місяць командир ще перебував у лікарні. А тим часом окупанти почали шукати наших поранених бійців.

Хто знає, що було б із Чавалахом, якби його знайшли, але допомогла волонтерка. Вона підшукала родину, яка погодилась переховати Дмитра. Згодом дружину з дитиною вдалось вивезти в Україну. А чоловік залишився і два місяці, ризикуючи власним життям, доглядав за Дмитром. Це були важкі та тривожні дні. Переживав не так за себе, як за людей, котрі дали прихисток. Адже в будь-який момент могли поплатитись за це життям.

А окупанти з кожним днем ставали дедалі агресивнішими. Якось вони таки навідались до квартири, де переховувався Дмитро. Але буквально за пару днів до цього він залишив її — нашого командира вдалось переправили на підконтрольну Україні територію.

Додому повернувся Героєм

Навіть якби він не отримав ніякої нагороди, все одно був би героєм, який рятував країну. Він і уявити не міг, що в той час, коли починав потроху приходити до тями в лікарні, Президент 2 березня підписував указ про присвоєння Дмитру Чавалаху звання Героя України.

А потім зателефонувала мама, котра вже не знала, що й сказати. Адже поряд із багатьма іменами тих, хто разом з її сином був відзначений державними нагородами, стояла приписка — «нагороджений посмертно». Коли близькі та знайомі почули прізвище її сина, то їм здалося, що і Дмитра вже немає серед живих. Тож вони почали телефонувати матері зі словами співчуття.
Яке ж було щастя, коли вона почула його голос. Той розповідав, що з ним усе гаразд, що він серед своїх.

А свою «Золоту Зірку» Дмитро отримав лише через дев’ять місяців у День Збройних Сил України з рук глави держави.

Важке поранення не минуло безслідно. Дмитру довелося довго лікуватися, відновлюватися в санаторії, перш ніж повернувся додому. Це повернення було важким у багатьох розуміннях. Не давали спокою і фізичні, і психологічні травми.

Усе хотів повернутись назад, на фронт. Але його визнали непридатним для служби і зняли з військового обліку.

От тоді настав час сильної депресії. Здавалося, втрачено мету в житті, немає справді важливої та потрібної роботи. Ось тоді і звернувся по допомогу до психологів, які працюють із військовими.

Рішення було правильним: він не просто знайшов спокій, але зрозумів, чим займатиметься далі. Хотів вступити до університету на спеціальність «психологія», але дещо запізнився із подачею документів. Тож поки що навчається на історичному факультеті, але з наступного навчального року хоче перевестись на обраний факультет. Мета одна: прагне бути корисним. І всій країні. І тим, хто поруч.

Ірина КОЗАК