Сьогодні я… привіталась зі Смертю. У крислатому капелюсі і з прихованим поглядом

0
92

– Вибачте, котра година?
Від несподіванки серце сховалось у найтемнішу шпарку душі, що вмить стала маленьким зіжмаканим клубочком страху і відчаю водночас. Кров гарячим рум’янцем розлилась на щоках і гучний приглушений стукіт вирвався із серця назовні. Цвинтар, страшно було дихнути, ступити крок, поворухнутись. Але я глянула на годинник і випалила:
– За двадцять перша… ночі…

Переді мною стояла висока постать у крислатому капелюсі, яких тепер не носять. А ще… я не бачила очей цього чоловіка. Він ніби дивився повз мене, повз будь-що. А його дивний запах…
– Ще півдоби, – майже нечутно промовив. – Дякую, – все, що я від нього почула.
– Будь ласка…
Я повернулась і зійшла сходинками вниз. Хотіла обернутись і ще раз глянути на постать, що розгулює кладовищем уночі. Дивно: обернувшись, не побачила нікого. Глянула на сніг: пара дрібних слідів шнурочком спускалася сходами і закінчувалась… біля моїх ніг. Серце похололо, а потім знову жаром розлилося по всьому тілу. Якусь мить мільйон думок відразу почали кричати свої божевільні здогадки, примушуючи перебирати в голові купу варіантів…
– Боже, це ж мої сліди! – сердита сама на себе, вигукнула я. Поглядом почала шукати другу пару слідів, але їх не було. Може, їх замело снігом? Ні, бо мої сліди ще видно…
– Чого тільки в цьому місті не побачиш, – спробувала себе заспокоїти, бо що більше щось намагалась зрозуміти, то більше усе, зв’язане разом, купи не трималось.
Зранку я йшла тротуаром, заглибившись думками у свою нічну майже пригоду. Мене непокоїла ота безлика дивна постать. Ніч, цвинтар, відсутність слідів на снігу – усе скидалось на промовистий жест потойбіччя. Раптом… Якийсь холодок пробіг тілом. Я відчула на собі чийсь важкий проникливий погляд. Хотіла обернутись, але щось не пускало, мов говорило: «Йди собі далі». Я обернулась. Та життя навколо ігнорувало мене, усі проходили мимо, поспішали, сердились, хтось підморгував, усміхався, сподіваючись на таку ж відповідь… Я шукала. Коли раптом мій погляд перескочив у метушню по той бік дороги. Я ще не зрозуміла, що там й до чого, але побачила оту дивну постать у крислатому капелюсі. Він дивився прямісінько на мене. Я відчула якийсь страх і цікавість водночас. Чого він пронизує мене поглядом? Досі я не бачила його очей, він дивився якось з-під капелюха, ховаючи очі та блідо-сіре обличчя від людей. Я спробувала усміхнутись та ледь кивнула головою на знак привітання. Але його тонкі, міцно cтиснуті губи не виражали жодної емоції, і його зовсім не цікавило те, що відбувалось за кілька кроків: зойки, шепотіння – за загальним шумом не можна було розібрати нічого. Я проскочила між машинами на протилежну сторону, але об’єкт моєї цікавості кудись зник.
– Але… – напівображене й напіврозчароване вирвалось зсередини. І що за дивна поведінка в цього чоловіка?
– Як таке могло статися?
– Та… Вже не до «швидкої»…
– Хтось її знає?
– …молода!
– Ну, чого стовбичите? Дайте повітря! Може, встигнуть…- я нарешті переключилась на натовп. З десяток людей стояло навколо непритомної людини і шепотілись.
-… та й упала. Я йшов позаду… А де ж «швидка»? Довгенько вже чекаємо, – я вихопила шматок розмови і вже хотіла щось спитати, але приїхала «швидка», люди з новою силою обступили непритомну.
– Що так довго? Вас не дочекатися… – докірливо кидали люди.
Лікар зосереджено оглядав потерпілу. Ще двоє стояли над ним з аптечками в руках. Натовп навколо хвилювався, слідкуючи за діями чоловіка в халаті, переповідались нові версії прикрого випадку. Підходило все більше і більше перехожих. Усім було цікаво.
Раптом лікар важко вдихнув, підвів очі на своїх колег і скрушно похитав головою. Натовпом покотився схвильований зойк.
– Та що ви за лікарі такі? – похитала головою старенька бабця і повільно пішла геть.
Всі мовчали. Чоловіки мовчки познімали свої головні убори, трохи постояли і теж почали розходитись. А вона лежала на снігу, молода, красива, мов жива. Яскраво-зелений шарф, прим’ятий пухнастими сніговими зірочками, не хотів відпускати її з шалених обіймів життя і аж кричав: «Ні! Вона жива! От зараз прокинеться, обтрусить мене, і ми підемо купувати мені до пари яскраву зелену сумку, жива!».
Я все ще була там. Я бачила, як її накрили простирадлом і понесли до «швидкої». Коли її проносили поряд, я відчула… Я все ще не впевнена в тому, чи було ТЕ, що я відчула, саме ТИМ, про що я у ту мить подумала. Я відчула запах. Ледь відчутний, але такий, як тоді, коли стояла над свіжою могилою дорогої людини… Такий запах чула, коли… коли вчора зустріла дивного чоловіка, у якого не було погляду… його душі… Чого він стояв поряд, мов знаючи про те, що відбувається в натовпі? Раптом я згадала його слова: «Ще півдоби…». Не вірячи власним здогадкам, глянула на годинник.
– За двадцять перша… дня.
Серце шалено калатало, тіло тремтіло, у думках ще раз і знову прогортала останні події. Не хотілось читати іншу сторону медалі, назва якій «світ». Але факти лишались фактами: сьогодні я… привіталась зі Смертю. У крислатому капелюсі і з прихованим поглядом.
Дана Травнева