Мамо, на кого я схожа? Ви з татом такі гарні, і брат симпатичний, а в мене не ніс, а справжній п’ятачок, – роздивлялася себе в дзеркало Оленка.
— А ти подивись, які в тебе очі! Сині-сині, як глибокі озера, не один хлопець у них утопиться. Змужнієш, подорослішаєш і носик зміниться. Була б доля до тебе щедрою, моя дитино, а все інше — дріб’язок, — мовила на те, зітхнувши, мати.
Ось Оленка вже й випускниця, на порозі самостійного життя. Її, меншеньку, жалкіше. Вирішила вступати до педагогічного в Києві. Відпускати дитину саму боязко, й мати, порадившись із батьком, теж зазбиралася в дорогу.
Як швидко роки летять! Київ. Величаве, зелене й загадкове місто. Тут минули найкращі роки її молодості, тут вона зустрілася з Петром…
– Мамо, чому ти така сумна? В мене аж дух переймає від того, що я бачу, — щебетала донька.
Вона прикипала поглядом до сяючих бань Лаври, Свято-Михайлівського собору. Ось зупинилися біля Золотих воріт, спустилися до Хрещатика.
— Мені здається, що я все це колись бачила…, – емоціям дівчини не було меж.
Що ти бачила? Тобі лише кілька
днів від роду було… А може, оці каштани, німі свідки, шепочучи, навіюють враження минулих років? Жінка підійшла до могутнього дерева, погладила його по шкарубкій корі, намацала кілька заглибин, що майже затяглися. «Час казати правду», — подумала.
Донька вступила до інституту, і в них залишалося ще кілька днів для екскурсій містом.
— Сьогодні поїдемо на цвинтар, я хочу тобі дещо показати, — сказала мати.
Її обличчя було бліде й скам’яніле. А сама то гарячково хапала Оленку за руку, то знову замикалася в собі. Купили два букети квітів. На цвинтарі мати ніяк не могла знайти потрібні їй могилки. Оленка роздивлялася фото, читала написи. Зупинилися біля горбка, зарослого дикими травами.
— Які молоді…
— Ось це місце, — хрипко мовила мати.
— Це наші родичі, хто вони?
Мати мовчки поцілувала фото на пам’ятнику, поклала квіти.
– Давай приберемо могилку, — тихо мовила.
Оленка нічого вже не розпитувала, а старанно смикала сухий бур’ян. Чи материна незвичайна стриманість, чи море хрестів, що виблискували під сонцем, стривожили дівчину.
Коли завершили роботу, мати нарешті порушила тишу:
– Ми жили в Києві, і в нас уже народився син. Мали хороших друзів — Василя й Галинку. Чоловіки наші військовослужбовці, а ми з Галинкою були як сестри, вона мені допомагала дитину доглядати, хоч була на кілька років молодшою. Коли Галинка завагітніла, Василь на радощах купив лоток морозива й пригощав усіх перехожих.
Як сьогодні пам’ятаю той день. Було сонячно й морозно, сніг сліпив очі. До пологового будинку під’їхали два автомобілі: в одному Василь із квітами для всього медичного персоналу, в іншому ми з Петром. Галя бліда, із синіми колами під очима, у великій чорній шубі здавалася підлітком. Вона пригортала до грудей немовля й усміхалася з витівок Василя. Вони були такі щасливі! Автомобіль із новонародженою вирушив першим, і на якусь мить ми втратили його з поля зору. Коли ж наздогнали, то вжахнулися — зустрічна машина ввігнала автомобіль, який віз наших друзів, у каштан, що ріс обіч дороги… Усі — насмерть. Та раптом хтось із перехожих закричав: «Дитина! Чия дитина?» На кучугурі снігу, яку не встигли прибрати комунальники, лежав білий мереживний згорточок… Після слів матері Оленка чула лише швидке гупання власного серця.
— А де ж та дівчинка? Її забрали рідні? — спитала.
— Ні, в них рідних не було, обоє з дитбудинку. — Мати помовчала, потім уважно подивилася на Галине фото. — Бачиш, які ви схожі? Дівчинка, що лишилася живою, — це ти.
— Як? — не могла прийти до тями Оленка. — Ти не моя мама? Я ж усе життя… Я Ваша і люблю Вас з татом…
— Заспокойся. Так воно є і так надалі буде, — пригорнула доньку. — Але я мусила тобі сказати правду.
Олена згадала свої сни, в яких вона розбивалася під час аварії: болю не відчувала, та прокидалася, вкрита холодним потом. Підійшла ближче до пам’ятника. Вічно молоді батьки дивилася на неї з потойбіччя. Їх розділяла вічність. «Так, я здала ще один екзамен — стала дорослою», — подумала дівчина. Обняла й ніжно поцілувала найріднішу в світі людину.
— Спасибі, мамочко! Спасибі, рідна.
Любов АНДРІЄВСЬКА
