Усе вже було. Вчора, сто років тому чи за тисячоліття до нашої ери. Ми просто повторюємо те, що встигли пережити інші. Ми лише йдемо слідом чужих радостей і натхнення. Тільки чому ми такі вперті, такі настирливі у своєму прагненні повторення? Чи не тому, що саме Любов таїть у собі для кожного з нас і вічну загадку, і вічну відповідь на все, що з нами відбувається?
Гори жили своїм звичним життям. Діти збирали в ущелинах волоські горіхи й інжир, який далеко в долині називали чомусь винною ягодою, хоча вина з нього ніхто не робив.
Хмари тут часто наштовхувалися на піки вершин і борсалися на приколі, доки їх не здме вітром. Навіть у найспекотніше літо на горах білів сніг, а в ущелинах росли прекрасні квіти, що їх юнаки дарували своїм коханим.
Гори віками жили своїм розміреним, усталеним життям. Тут усі немовлята народжувалися з густими чорними бровами. Ще не вміючи ходити, ридали тягучим басом, якщо їм відразу не вкладали в руки кутий, зі срібною черню кинджал. Вони росли, діставали головою до стелі саклі, одружувалися, однією рукою обіймали наречену, а другою спиралися на руків’я кинджала.
І це весілля було таким, як усі, як сотні, тисячі весіль, що їх бачили ці гори. На майдан, заставлений довгими дерев’яними столами, як повелося, прийшло все селище — старі й молоді, слабосилі й могутні. Вони давно переродичалися, настільки давно, що древні діди, так-так, навіть найдревніші діди згубили нитку родоводу. А якщо говорити про древо кревності, то жодна сокира не здолала б вузлуватих гілок цього древа. Та якби навіть цих людей не об’єднували кревні узи, не запросити односельця на весілля не можна: адже з кожним зустрічаєшся щодня, приязно вітаєшся і на прощання подаєш руку. Тут жили ніби однією великою-великою родиною.
Отже, гостей було дуже багато. Але, на відміну від попередніх весіль, одягнені гості були по-різному: хто в бурці, а хто в джинсах, хто в сукні до підлоги, а хто й у міні, хто прийшов із нафарбованими віями, а хто не користувався косметикою взагалі.
Подарунків принесли теж багато, бенкет був пишний, і для нього величезну кількість тонкошиїх глечиків викопали із землі як родичі нареченого, так і родичі нареченої. Може, п’ятсот глечиків із терпким і міцним червоним вином, а може, й тисячу… Та хто ж у горах зважає на такі дрібниці, тим більше коли одружується єдиний син Тенгіз — гордість серця тихої, непомітної і дуже доброї матері. До того ж, якщо він ще й єдиний онук — насолода очей старого діда.
А коли виходить заміж єдина в домі Тамріко, де дев’ять синів, єдина — як Місяць у всьому Всесвіті, дочка Тамріко, рівні якій за красою та грацією немає ні в близьких, ні в далеких горах? Настільки прекрасна була наречена, що діди навіть плакали, не соромлячись своїх сліз, і відверталися від своїх старих дружин.
Молоді джигіти роззиралися люто навсібіч і хапалися за кинджали, проклинаючи той день і час, коли Тамріко дала згоду вийти заміж за того, з ким сиділа тепер поруч.
Але й наречений не поступався нареченій красою. Він був широкий у плечах, мав гарні чорні вуса, обличчям був натхненний і чистий. Він був таким дужим, що напевно міг би розірвати голими руками пащу розлюченого барса. І погляд його був такий ясний, що старі жінки згадували свою молодість і жалкували, що народилися тоді, а не тепер, коли з’явилися такі прекрасні сучасні юнаки, і не хотіли дивитися на своїх безвусих старих чоловіків. Тому ніхто не дивувався, що старі діди сиділи спиною до старих бабів, а старі баби сиділи спиною до старих дідів. Ніхто не дивувався, хіба лише групка туристів, які дорогою на Домбай випадково заїхали сюди в «уазику».
Приголомшлива кавказька гостинність завжди вражає жителя середніх широт, який звик до поміркованішої гостинності та хлібосольства. Але виявитися гостем весілля!.. Не було, напевно, жодного родича як із боку нареченої, так і з боку нареченого, який би не підійшов із глечиком вина до п’яти хлопців і не сказав традиційного: «Гість на весіллі — від Бога! Спасибі, що прийшли!»
Коли ж скінчилися тости і гості трохи наситилися, хтось повів хоровод. Одразу ж підвелися дівчата і, танцюючи, заспівали зворушливих пісеньок про кохання. Коло збільшилося, і вийшли юнаки. Вони, як завжди тримаючи руки на руків’ях кинджалів, виписували носками чобіт у темпераментному танці те, що коїлося в їхніх серцях. Коло стало ще ширшим. І в нього впурхнула Тамріко. Наречена спочатку пройшлася лебідонькою, потім зупинилася посередині і, вигинаючи свій тонкий стан, стала в такт оплескам і музиці пританцьовувати. Раптом у коло вскочив рудоволосий юнак — один із туристської компанії — і разом із нареченою почав танцювати шейк. Наречена спочатку боязко, а потім дедалі впевненіше, з очевидним бажанням стала йому вторити. Присутні ойкнули. Старі баби витягнули шиї, потім заторохтіли, закудкудакали, замахали руками. Юнаки збилися в гурт, щось люто обговорюючи і вигукуючи. Несподівано рудий юнак і Тамріко кинулися до машини і, заштовхавши туди решту туристів, зачинили дверцята й покотили вниз. Поки весілля схаменулося, оговталося й помчало було з палицями й рушницями за втікачами, — їх, так би мовити, і слід прохолонув. Лише через хвилин двадцять усі побачили, вже в долині, маленький «уазик», що залишав за собою довгий курний хвіст.
Чоловіче населення стало спішно виводити коней зі стаєнь, і невдовзі армада з лементами і лайками кинулася в погоню.
Як завжди в горах, ніч настала миттєво, але люди не розходилися, тут-таки, на весільному майдані, палили вогнища і чекали, чим закінчаться пошуки. Вранці повернулися перші вершники і мовчки під’їхали до будинку нареченого. Вийшов батько, і йому було сказано, що, швидше за все, Тамріко з цими підлими волоцюгами сіла в П’ятигорську на нічний поїзд і поїхала геть…
Я не був на тому злощасному весіллі. Мені про нього в Полонному Хмельницької області розповіли його учасники: колишня наречена — Тамара Вахтангівна, і той, хто її вивіз, — Сергій Петрович.
Вони чоловік і дружина вже п’ятнадцять років, двох дочок ростять — чорнооких і смаглявих красунь. Працюють. Він — учителем, вона — приймальницею білизни в «Хімчистці».
Коли Сергій привіз Тамріко у свій дім, познайомив із мамою, сказав, що буде одружуватися, Василина Іванівна не змогла вичавити з нареченої і півслова. Не знала вона, що Тамара дуже соромиться своєї поганої російської, а головне — дуже переживає з приводу того, що сталося. Вона місяць була ні жива ні мертва, аж доки нарешті у відповідь на її лист не приїхав у Полонне її батько. І не сам — разом із ним прибули п’ять його братів, а кожен узяв із собою своїх синів, тож прибуло чоловік тридцять, не менше.
Довго вони сперечалися і радилися, пропонували за Тамріко великий викуп, соромили, а батько навіть став перед нею навколішки й заплакав, кажучи, що їхній рід тепер зганьблено на віки вічні, що життя відтепер їм не буде в селищі… Ні, не повернулася на батьківщину Тамара, залишилася жити в Полонному.
—Як же ви наважилися прямо у вінчальній сукні — і навтіки? — запитую її.
— Знаєте, я ж любила свого нареченого і раділа весіллю. Та ось розпочався традиційний танець нареченої, і несподівано поруч опинився чужий і незнайомий хлопець. Він сказав мені: «Кажуть, у вас у горах таких гарних дівчат крадуть?» Я кивнула. «Я теж таку, як ви, вкрав би». Я кивнула. «Хочете втекти зі мною?» — запитав він. Я кивнула. І ми побігли…
Цю історію я розповів відомому психологу, професору Ігорю Кону. «Правда ж, немає ніякої логіки в поведінці Тамари, немає мотивації вчинку?» — «Є логіка, — заперечив професор, — є, ось тільки логіка ця, що називається, жіноча, нам, чоловікам, її не зрозуміти».
Жіноча логіка… Скільки чоловічих загублених і, навпаки, окрилених та ощасливлених доль пов’язано з цією загадковою жіночою логікою! Чому Тетяна грає такий «жарт» з Онєгіним — виходить заміж за нелюбого пристаркуватого генерала, а Наташа, чиста душа, до безпам’ятства захоплюється вульгарним Анатолем Курагіним? Зовні тут усе нелогічно, як і в самому житті, коли трапляється подібне. Може, тут спрацьовує той таємничий механізм відштовхувань і зближень, який найзручніше назвати таємничою жіночою логікою?
Ну, а що каже з цього приводу наука? Вона доводить, що не лише логіка — мислення в чоловіка й жінки різне. Навіть сама розмова чоловіка й жінки є нічим іншим, як спілкуванням представників різних цивілізацій. Це спілкування завжди таїть можливість нерозуміння. Ми говоримо ніби різними діалектами однієї мови, що їх психологи називають «сексолектами» — слово, може, й незграбне, але точне. Сексолектів, на щастя, усього два — жіночий і чоловічий…
Є цинічний жарт: любов придумали слов’яни, щоб гроші не платити. Я ладен закричати: Так! Так! Слов’яни! Щоб не платити грошима, правильно, а платити душею, почуттями, нервами, страхом, болем, щастям, замилуванням, пристрастю, кров’ю, дуелями, часом, здоров’ям, роками життя, полум’ям і вихором сум’яття…
І останнє зауваження. Помилка багатьох жінок у тому, що вони прагнуть вийти заміж, а треба прагнути покохати. Складність багатьох чоловіків: вони хочуть покохати, але не планують одружуватися. Така розбіжність заважає багатьом парам покохати одне одного, стати щасливими.
Однак цей нарис написано не для повчання. Бо не можна навчити бути щасливим. Однак навчитися бути щасливим — можна!
Валерій ДРУЖБИНСЬКИЙ
