Сестра загиблого героя Василя Поліщука: «Не тільки для мене, а й для багатьох інших людей він був особливий»

0
101

На сайті президента України співвітчизники понад 25 тисячами голосів підтримали електронну петицію про присвоєння уродженцю села Старий Іржавець, що нині входить до Оржицької територіальної громади Лубенського району, — 27-річному молодшому сержанту Василю Поліщуку (позивний — «Газон»), котрий загинув понад пів року тому під час звільнення окупованої кацапами території Харківщини, — звання Героя України (посмертно). Згадану петицію подала сестра полеглого на полі бою воїна — 26-річна Оксана Поліщук.

Один з осколків пройшов близько біля серця й пробив ліву легеню

«Старший брат був для мене цілим всесвітом, — зазначає дівчина. — Між нами незначна різниця у віці — усього рік і три місяці. Тож ми разом росли, разом пішли до першого класу нашої сільської школи — Васі на ту пору виповнилося сім років, а мені не було й шести. Потім разом вступили до Лубенського лісотехнічного фахового коледжу й там також навчалися в одній групі, а наші гуртожитки стояли поряд.

Щоправда, на відміну від мене, брат так і не закінчив цього навчального закладу. Бо 2013 року в Україні, як відомо, розпочалися національно-патріотичні протестні акції на підтримку європейського вектора розвитку. Вася з його рано сформованою національною самосвідомістю (навіть на фотознімку з одного з вечорів у коледжі він у футболці з портретом Степана Бандери, ім’я якого стало символом боротьби за свободу й незалежність нашої країни) просто не міг лишатися осторонь усіх цих процесів.

Річ у тому, що брат глибоко вивчав історію. Наш шкільний учитель історії виділяв його з-поміж інших учнів, бо, знаючи дві-три теми наперед, брат завжди був з ним на одній хвилі. Коли інші діти просили в батьків іграшки, Вася виплакував енциклопедії з історії, які на ту пору коштували недешево.

Думаю, ще в юності він розумів те, до усвідомлення чого ми приходимо тільки зараз: що історія повторюється, доки не будуть вивчені її уроки. Аби затримати «тітушок», брат разом з однодумцями будував на трасі Київ — Харків барикади. А тоді всі ці активісти зібралися й подалися на Майдан до Києва. Вася розказував, як правоохоронці били їх кийками й по голові, і по ногах. Іще пригадую: удома він демонстрував мені шолом, який його тоді виручав».

За словами Оксани, Василь завжди говорив, що хотів би стати частиною історії своєї Батьківщини. Тим часом вихор подій настільки затягнув його, що на навчання до коле­джу він більше не повернувся. Проте 2020 року вступив на заочне навчання до Національного університету водного господарства та природокористування, що в місті Рівне, — так почав втілювати в життя істинні бажання своєї душі.

«Після Революції гідності брат у Полтаві пройшов курс підготовки добровольців до служби в батальйоні «Дніпро-1», — продовжує свою розповідь Оксана. — У складі цього добровольчого батальйону згодом брав участь у запеклих бойових діях.

Хоч загалом перебував у його лавах недовго, оскільки дуже хотів потрапити до загону спеціального призначення «Азов», що є формуванням Національної гвардії України. А взагалі він тоді не надто посвячував нас у свої плани. Тож про те, що він служить бойовим медиком «Азова», ми дізналися тільки десь через пів року.

17 вересня 2017 року під час зіткнення з противником він та ще двоє його побратимів були тяжко поранені — їх доправили гелікоптером до обласної клінічної лікарні імені ­І. І. Мечникова, що в місті Дніпро. Вася мав численні осколкові поранення тулуба, один з осколків пройшов близько біля серця й пробив ліву легеню.

Лікарям довелося виймати ті осколки, а окрім того, видалити частину легені. У брата лишився великий шрам — від сонячного сплетіння й аж до лопатки. Після низки операцій йому призначили тривалу реабілітацію. Та він пробув десь із місяць­ у лікарні імені І. І. Мечникова, потім, може, місяців зо два — у лікарняному закладі Києва, куди його перевели, а тоді ще два місяці — удома, після чого сказав: усе, досить.

Тато мав необережність нагадати, що йому пропонують оформити групу інвалідності. Вася навіть розізлився, почувши таке: «У мене є руки-ноги, то який же я інвалід?» А щоб зміцнити легені, почав бігати до сусіднього села, розташованого за п’ять кілометрів від нашого, і назад. Не знаю, яким чином примудрився пройти медогляд, після якого його ви­знали придатним до військової служби. Здається, він вирвав сторінки з історії хвороби, де було зазначено про тяжке поранення».

Наш земляк хотів повернутися до лав «Азова». А не повернувся, на думку Оксани Поліщук, через те, що за  відсутності Василя 14 березня 2018 року помер у лікарні імені І. І. Мечникова від ран його найкращий друг — 20-річний «азовець» Марко Гудзовський (позивний — «Упертий»).

Викликав вогонь на себе, аби побратими змогли зарядити зброю

«Вася надзвичайно важко переніс смерть Марка, — говорить Оксана, — дуже печалився, упав духом. Із часом опанував себе, проте тепер уже хотів потрапити до ЗСУ. Десь у вересні 2018-го брата розподілили до 30-ї окремої механізованої бригади.

У її складі він і служив до кінця своїх днів. За чотири роки більше часу провів на передовій. Десь у квітні 2022 року його з побратимами мали вивести на ротацію, бо вони 9 місяців без відпочинку утримували позиції на Донецькому напрямку. Але розпочалася повномасштабна війна.

Сьомого квітня 2022-го Вася знов отримав множинні осколкові поранення тулуба, рук, ніг. Загалом лікарі вийняли з його тіла шість осколків — щоправда, цього разу вони не зачепили життєво важливих органів. Річ у тому, що, воліючи затулити собою побратима, брат упав на нього. Однак і тому добряче дісталося: посікло осколками руку. Та після операцій і лікування обоє знову повернулися у стрій».

У червні Василеве військове з’єднання нарешті вивели з донецького напрямку. Як тепер уже відомо, бійців готували до Слобожанського контрнаступу ЗСУ. На початку серпня їх кинули на Харківщину. 25 серпня Василю Поліщуку виповнилося 27 років. А вже 27 серпня він загинув.

«Востаннє ми з Васею спілкувалися, коли я його вітала з днем народження, за допомогою відеозв’язку. Загалом зв’язок був поганий, але брат купив якийсь підсилювач. Вася був брудний, замучений. Я ще пожартувала: шашлики, мовляв, там смажите? Оскільки він завжди говорив: «Усе гаразд», тому і дозволяла собі жартувати. Просто не знала, наскільки важко було брату та його побратимам.

Будучи за званням молодшим сержантом, Василь перебував на посаді головного сержанта взводу. Окопавшись, він разом з іншими бійцями стояв у полі. Приблизно в один і той же час — десь об 11.30 — надіслав мамі та дружині Олі останні SMS-ки однакового змісту: «У мене все гаразд», — переривчастим голосом описує останні миті життя брата його сестра. — А вже через пів години москалі розпочали обстріл їхньої позиції. Коли на горизонті з’явився ворожий танк, Василь, не роздумуючи, сам завдав удару по ньому з ручного протитанкового гранатомета, тим самим давши можливість побратимам привести в бойову готовність зброю. Та з-за російського панцирника несподівано вигулькнув другий. Його постріл і обірвав життя Васі. Він загинув миттєво… Бійці потім нам говорили, що, аби першими завдати удару по тому танку, їм не вистачило якоїсь хвилини».

Після паузи Оксана Поліщук наголошує, що, поклавши вісім років життя на вівтар боротьби за єдину, незалежну Україну, її брат мав відвагу прийняти свій останній бій і загинути за те, аби наша країна, ми з вами мали майбутнє. А отже, він заслуговує на найвищу відзнаку держави — присвоєння почесного звання Героя України.

«Для нас він справжній герой. Звичайно, жодні нагороди, звання не повернуть найріднішої людини, — розмірковує вголос моя співрозмовниця. — Але дуже хочеться, щоб Василеві діти, коли виростуть, знали, що їхній батько віддав найцінніше — життя — за Україну, загинувши зі зброєю в руках, і що наша держава гідно оцінила його подвиг. Та навіть якщо Васі не присвоять цього звання, бо нині так багато вірних синів України гинуть за неї, я хоча б привернула увагу до його імені, показавши, якою дивовижною людиною він був».

За словами Оксани, Василь жодного разу не поскаржився на тяготи служби, ніколи нічого не просив у волонтерів, не плакався на те, що немає каски, спідньої білизни чи шкарпеток. Натомість говорив: у мене ж, мовляв, є зарплатня, тож можу спокійно все купити.

«Один-єдиний раз за вісім років військової служби перед своїм останнім днем народження, коли я запитала, що йому подарувати, він попросив замовити рюкзак, — ворушить іще один спогад дівчина. — Отримавши той рюкзак, Вася написав, що я єдиний волонтер, у якого за всі ці роки він щось попросив. Іще він заявляв: «Ненавиджу, коли жаліються. Так, буває, немає їжі чи води, але ж, присвятивши себе захисту Вітчизни, ми чудово знали, що нас не завжди супроводжуватиме різнокольорова веселка».

Коли хтось скаржився, що йому страшно йти на війну, адже він зовсім не підготовлений, Вася в такому разі парирував: «А хто тобі заважав готуватися з 2014 року?» Брат дуже любив читати книги, примудрявся робити це за будь-яких обставин.

Замовляючи чтиво на сайті, просив мене оплатити замовлення. Десь за тиждень до загибелі замовив дві книжки. Одна з них — іще зовсім свіже видання «Вони перемогли» авторства журналістки Анастасії Федченко, яка й у Василя взяла інтерв’ю, коли він брав участь у боях на Світлодарській дузі.

Прочитавши цю книгу, куди ввійшли 11 історій про бійців з дуже тяжкими пораненнями, брат за п’ять днів до загибелі виставив на сторінці в соцмережі своє фото з нею, рекомендуючи кожному мати її у своїй бібліотеці. А другої книжки, на жаль, так і не встиг прочитати. Тож, коли його по­братими переслали її нам разом з іншими Василевими речами, ми поклали цю книгу йому до труни».

Уже не уявляв свого життя без армії

Оксана Поліщук зауважує, що її брат поспішав жити, кохати.

«Коли він був на ротації в Києві, я теж приїжджала туди на день, аби провести час разом. І от уявіть собі, Вася брав із собою рюкзак, у якому було кілька футболок, — він їх час від часу переодягав. Коли я поцікавилася, навіщо йому на один день кілька предметів одягу, брат відповів: а мені, мовляв, хочеться поносити і одне, і друге, і третє. Він ніколи не дорожив грішми, не відкладав їх на чорний день, не накопичував. Навпаки, витрачав без жалю — і, напевно, то було правильно.

У 27 років уже був батьком двох діток. Із першою дружиною Марією — вимушеною переселенкою з Донецька — Вася познайомився в Маріуполі, коли ніс службу в лавах «Азова». У них народився син Іван. Після тяжкого поранення Василя й загибелі його друга Марка, я так розумію, вона не хотіла, щоб брат і далі ніс таку небезпечну службу, кожен день якої пов’язаний із ризиком та загрозою для життя.

А Вася вже не уявляв свого життя без армії. Через це між ними почалися непорозуміння, що врешті призвели до розлучення. Із початком повномасштабної війни колишня братова дружина з малюком встигли виїхати з Маріуполя до Черкаської області. Василевому первістку вже виповнилося шість років.

Із другою дружиною Ольгою він познайомився на передовій — якраз на Світлодарській дузі. Обоє служили в одній бригаді, вона також офіцер. У щасливої пари народилася рудоволоса донечка Аня, якій нині 2 роки», — описує деталі моя співрозмовниця.

Здається, Василь Поліщук відчував, що йому відведено не так багато років. Його сестра зазначає, що, коли торік його з’єднання виводили з передових позицій донецького напрямку, він дуже хотів побачитися з сином: «Вони з Іванком спілкувалися за допомогою відеозв’язку, а бачилися нечасто, бо Вася ж увесь час був на «нулі».

«Хочу з’їздити до Вані, — поділився він зі мною своїм сокровенним бажанням, — бо може статися так, що помру, так і не зустрівшись із сином». Мене ті слова шпигнули в самісіньке серце.

«Навіщо ти так говориш?» — тільки й спромоглася промовити. «Сама розумієш, нас нині готують до контрнаступу, — після короткої мовчанки озвався він. — Тож може статися так, що останню зарплату зароблю собі на надмогильний пам’ятник».

Насправді все так і сталося, як напророкував брат. І бійці, які приїжджали на похорон Васі, говорили, що останнім часом він поводився дещо дивно. Маючи досвід надання першої медичної допомоги в умовах бойових дій, він намагався передати його побратимам.

І коли хлопці дивувалися: навіщо, мовляв, нам це, якщо в нас є ти, він настійно просив: «Давайте покажу все, що вмію, бо скоро мене не буде». Ще пригадую: один із компанії хлопців, які поїхали просто з нашого коледжу на київський Майдан — Павло Добротворський, — загинув унаслідок бойових дій раніше за Васю.

А ще за життя, знаючи, яка доля його може чекати, він попросив батька в разі, якщо станеться непо­правне, провести кремацію його тіла, а прах розвіяти в урочищі Холодний Яр, що на Черкащині. Коли Василева дружина Оля розпочала з ним про це розмову, він сказав: «Якщо чесно, я теж так хотів би. І волів би, щоб на пам’ятнику був зображений Кельтський хрест, на якому б сидів ворон».

Поховавши прах Васі в нашому рідному селі Старий Іржавець, зараз виконуємо ще один його заповіт — спілкуємося з дизайнером, котра створює саме такий, як він хотів, надмогильний пам’ятник».

Оксана говорить, що її брат ніколи не розповідав про свої плани після війни. Хоч дуже мріяв про якнайшвидшу перемогу в цій кровопролитній російсько-українській бійні й хотів побачити, якою стане Україна після неї.

«Не тільки для мене, а й для багатьох інших людей він був особливий. Досі не сприймаю того, що він загинув. Таке відчуття, начебто ми пережили всього лиш дуже страшний сон. І я чекаю брата. Здається, що от зателефонують із якогось невідомого номера й повідомлять, що сталася прикра помилка. Навіть коли бачу колективне фото звільнених із російського полону військових, мимоволі вдивляюся в кожне обличчя. У голові якийсь гнітючий дисонанс», — зізнається дівчина.

Насамкінець додає, що на пам’ять про Василя дружина Ольга й молодший брат Богдан зробили однакове татуювання з обрисами Василевого обличчя і його гаслом: «Не ридати, а здобувати».

Ганна ЯРОШЕНКО