Людина із криці

0
88

У перший день широкомасштабного вторгнення російські загарбники спробували увійти до Охтирки.

Це мальовниче місто на Сумщині опинилося на перетині кількох стратегічних маршрутів, визначених ворогом для наступу. Його захоплення відкрило б дорогу на Полтаву та через Гадяч — на Київ, а у південному напрямку — на Харків. Завдяки мужності та майстерності оборонців ворожий сценарій провалився. За цей подвиг Охтирка була удостоєна звання Міста-героя, а начальник її військового гарнізону полковник Денис Дикий нагороджений орденом «Золота Зірка» Героя України.

Нагорода не помилилась із вибором

Усі знають, як важливо потрапити в потрібний час у потрібне місце. Але важливо для кого? На це запитання відповісти не так вже й просто. Бо щодо Дениса Дикого, рано чи пізно нагорода знайшла б Героя — якщо ти для неї створений та у відповідному стилі живеш і приймаєш рішення, визнання може запізнитись, але не загубитись. А от щодо Охтирки, ще невідомо, як склалася б доля міста, якби у найкритичніші години обороною міста керував інший командир.

Сусідній Тростянець більш як на місяць потрапив в окупацію, і за цей час у громаду прийшло значно більше біди, ніж її отримала Охтирка —ущент розбомблена, понівечена, але вільна від ворога.

Героїчна біографія Дениса Дикого почалась із першого дня його життя, бо народився майбутній офіцер 14 жовтня. Це свято Покрови, День Українського козацтва і День Української Повстанської армії, а віднедавна — День захисників і захисниць України. Чіткішого символізму годі й придумати. Виховувався у сім’ї професійного військовослужбовця, котрий дослужився до полковника. Тож особливих коливань у родині щодо вибору життєвої дороги для хлопчика не було: його віддали на навчання до Військово-інженерного інституту у місті Кам’янець-Подільський, а через вісім років Денис Дикий вступив до Національного університету оборони України імені Черняховського. Цей навчальний заклад майбутній Герой закінчив із золотою медаллю та був нагороджений шаблею Богдана Хмельницького.

Перше серйозне бойове хрещення Денис Дикий отримав у 2014 році під Волновахою. Його військовий підрозділ вирушив на виконання важливого завдання і потрапив у засідку. Вважається, що саме завдяки командирові тоді вдалося врятувати бійців: вони під ворожими кулями прорвалися до своїх, забравши з собою поранених.

Військова служба в Охтирці на Сумщині розпочалась для Дениса Дикого у 2002 році. Тут він пройшов шлях від командира взводу до начальника штабу батальйону, а у 2012 році був призначений заступником командира військової частини.

Через шість років він її очолив та став начальником військового гарнізону Охтирки. А ще через чотири роки розпочалось широкомасштабне вторгнення загарбників із північного сходу — саме звідти колись набігали половці, монголо-татари та інші варвари.

Вороги добре знали його біографію

Про те, що вторгнення рашистів в Україну все ж почалося, Денис Дикий дізнався 24 лютого минулого року о 4-й ранку. Вже через годину його полк був вишикуваний по тривозі, а командир мав інформацію про сили ворога та географію його пересування. На територію військового містечка почали масово прибувати місцеві чоловіки, готові стати поряд з військовослужбовцями та боронити разом із ними Охтирку.

Пізніше вони згадували: на всіх магічно подіяли спокій, впевненість та розсудливі накази командира. Не було ні метушні, ні розпачу: скоро кожен знав, як потрібно діяти, і приступив до виконання своєї частки роботи.

— Ми розуміли, що із важкою технікою ворога важко буде битися, бо протитанкової зброї практично не мали, — згадував згодом Денис Дикий. — Організували кругову оборону міста, улаштували засідки там, де повинна була рухатись ворожа колона. Розрахунки гранатометників розмістили на дахах будівель. Не мали й думки тікати, бо якби це сталось, на місці Охтирки була б Буча…

Через кілька годин прийшла радісна звістка: оборонці Охтирки дізналися, що їм на допомогу поспішає підрозділ окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Але розпочинати бій довелось без підкріплення: рашисти вже входили в місто. Як опісля з’ясувалося, це був розвідувальний авангард знаменитої кантемирівської дивізії РФ. У ворожій колоні спалахнув автомобіль з боєприпасами, які почали детонувати. Потім влучили у «Тайфун» і «Рись». Загарбники покинули техніку та втекли до лісу — там потім упродовж двох тижнів упіймали їх півтора десятка.

Перший бій поклав до «скарбнички» захисників Охтирки, окрім полонених, кількох «двохсотих» окупантів, трофейну бронетехніку і … чимало важливих документів.

— У них були дані на всіх командирів військових частин, розташованих у Сумській області, — поділився Денис Дикий в одному зі своїх інтерв’ю. — Була моя біографія. Ми побачили на їхніх картах варіанти маршрутів, якими мали рухатись колони.

Найдраматичнішим для оборонців Охтирки став третій день ворожої навали. На розташування військової частини рашисти скинули дві 500-кілограмові авіабомби, і одна з них вдарила в казарму. Потім у приміщення медпункту, куди доправили поранених, влучила ракета. Загинули десятки захисників — окрім військовослужбовців, ще й бійці Тероборони.

Загарбники, тим часом, нахабніли не щоднини, а щогодини — їхні літаки кружляли все нижче, а вибухівка сипалась згори на міський стадіон, ТЕЦ, міськраду, вокзал, нафтобазу, універмаг… Боротися з ворожою авіацією не було чим: в Охтирці стояв не зенітно-ракетний дивізіон, а саперно-інженерний полк, завдання якого — мінувати та розміновувати, наводити мости та переправи, будувати укріплення.

Та довелось перекваліфіковуватись: спочатку бійці Дениса Дикого зустрічали ворожу бронетехніку, і ось тепер необхідно було братися за літаки. Випросили у командування кілька «стінгерів» та інших найпростіших засобів ППО, надзвичайно швидко навчилися ними користуватись — і ворог зрозумів, що потрібно міняти тактику. Авіанальоти стали нічними, а їхня кількість значно зменшилась.

Захищає нові рубежі

Денис Дикий схожий на Героя навіть зовні. І «паралельно» — на голлівудського кіноактора: це красивий, накачаний чоловік із м’язистими руками та рішучим обличчям. Проте, даючи влітку минулого року інтерв’ю українському інтернет-виданню, вже маючи «Золоту Зірку», він запевнив, що героєм себе не вважає.

— У командира герої — його люди, — вважає Денис Дикий. — У нас був дуже відважний полк. Коли все почалося, не помітив ні в кого ні страху, ні паніки. Вже після першого бою стало легше, я почав по-іншому все сприймати. А коли побачив, скільки людей загинуло, страх узагалі зник — натомість, прийшла злість. І ми не зрадили присязі, вистояли.

У серпні минулого року Денис Дикий попрощався з Охтиркою, яку захистив від вторгнення ворогів, та бойовими побратимами, котрі допомогли це зробити: полковник отримав нове призначення. Відомо лише, що воно пов’язане з обороною столиці. Чомусь здається, що ми ще не раз почуємо про Героя, і ці новини будуть обов’язково приємними.

Володимир ЧЕРНОВ,
Сумська область