Той, що рушить гори

0
131

Назар Вернигора, хлопець із козацького краю — Черкащини, належить до покоління, якому випало з лави військового вишу піти на війну. Закінчити заклад і отримати лейтенантські погони він мав торік улітку, але за кілька місяців до цього, 24 лютого, розпочалося широкомасштабне вторгнення російських окупантів…

Холодний березень 2022-го

Можливо, якби не безпілотник, що висів тоді над полем бою поблизу Нової Басані, що в Чернігівській області, то про те зіткнення з ворогом мало хто дізнався б. У військових зведеннях бій зафіксували б, а от широкий загал навряд чи його побачив би. А так із висоти пташиного польоту було знято найменші подробиці бойовища. Та чи всі?

«Вони були просто приголомшені, не знали, що робити, — розповідав пізніше Назар із позивним «Чарлі» про те зіткнення з рашистами. — Масово тікали, вистрибували з вікон свого штабу. Полишили блокпост, який ми потім рознесли на друзки».

Стояв холодний березень, ішов дощ із мокрим снігом. Броня мокра, і піксельних візерунків, притаманних камуфляжу ЗСУ, геть не було видно. Отож перший російський танк, що вже прицілився в наш Т-72, не вистрілив. Напевне, екіпаж завагався, боявся влучити по своїх, адже у росіян такі ж броньовані машини. Згодом вороги таки допетрали, хто перед ними. Останній російський танк у колоні дав залп і влучив у машину 21-річного Назара. Броня витримала, екіпаж добряче кидонуло, але навідник не розгубився і вистрелив серією снарядів у відповідь. Підбили один ворожий танк і три рашистські бетеери. Так молодий лейтенант, який навіть не встиг закінчити своїх військових університетів, та його побратими стали чи не першими героями російсько-української війни.

Напередодні

Те, що навали з півночі не минути, командування ЗСУ, напевно, знало. Приблизно за два тижні до вторгнення командир, що опікав їхню групу під час самостійної підготовки, повідомив, що одержано наказ на створення зведених екіпажів: командир, навідник, механік. Дехто, певна річ, думав, що це просто пересторога. Проте британська розвідка повідомляла, що Росія продовжує стягувати війська до кордону, і на останню декаду лютого планується наступ.

За дві доби до вторгнення, 22 лютого, хлопців вишикували на Яворівському полігоні, роздали засоби захисту. До середини ночі отримували іншу амуніцію, а о 6-й ранку їм наказали йти в академію по зброю. Точніше, вони помінялися нею з артилеристами — свої АК віддали, натомість одержали АКСУ — укорочені автомати, якими танкісти мають бути озброєні за статутом.

23 лютого 2022 року, свій день народження, Назар запам’ятав на все життя. У сутінках пішки, аби менше людей бачило, вони дісталися вокзалу, посідали у вагони та рушили на базу зберігання техніки, що призначалася для війни. А вранці Україна здригнулася від вибухів російських ракет і скреготу броньованих колон північної орди.

Довчила війна

Готувати техніку до бою довелося в екстремальних умовах: ворог проривався до Києва. Але це мобілізувало до роботи. Перевіряли рідину в гідравліці, систему охолодження, двигун, рації, боєкомплект… Назару дістався танк у задовільному стані, після капремонту. А були такі, що не заводилися, в деяких не працювала коробка К-1, котру ще називають «танковим мозком». Коли вирушали на схід, то командири їм обіцяли, що вони неодмінно повернуться, аби завершити навчання. Втім, поле бою вчить скоріше, аніж студентська парта. І вже 28 лютого у Фастові четвертокурсники дістали лейтенантські звання — за три місяці до випуску. Тоді й стало зрозуміло, що довчить їх війна. Назар, який почав її командиром взводу, тепер командує танковою ротою.

— Того дня мій танк заїхав у село, аби разом із піхотою «зачистити» цей населений пункт, — згадує «Чарлі» про бій поблизу Нової Басані. — Ворог отримав команду на вивід військ, але не встиг організовано відступити, бо зненацька нагрянули ми. Так сталося, що російська колона вирішила прориватися через мою позицію. Дістали добряче… А потім був рейд не менш ніж на сотню кілометрів — витискали рашистську нечисть з української землі.

Ще один танк Назар і його екіпаж підбили коло Харкова, майже на українсько-російському кордоні. Командир попросив його на світанку попрацювати по ворожих позиціях. Мимохідь кинув, що, крім окопів та бліндажа, де причаїлися орки, там у капонірі ховається російський Т-90А, але, мовляв, не варто витрачати на нього снаряди. Танк зайняв таку позицію, що поцілити в нього майже неможливо. Проте лейтенант та його хлопці підбили російську машину першим же пострілом. Фугасний набій уцілив прямісінько в моторно-трансмісійний відсік — танк запалав, наче факел.

Воїн від Бога

Назар брав участь у визволенні території колишніх Балаклійського, Куп’янського районів. Того дня, коли я з ним зустрічався, села, де базувався батальйон «Чарлі», сильно обстріляли… Та й наступні дні були неспокійні.

— Мій командир — розумний, щирий, добрий, — каже про Назара головний сержант роти Ірина. — Він справжній воїн, від Бога.

Такі гени, напевне, хлопець успадкував від пращурів. Чого лише варте його козацьке прізвище — Вернигора, тобто той, хто рушить, верне горами. Батько служив строкову в миротворчих силах, брав участь у подіях під час воєнного конфлікту в Югославії. Коли росіяни розпочали війну проти України 2014 року, то пішов на фронт — захищав Донецький аеропорт. Тепер вони обоє на війні — батько в теробороні, син у танковій бригаді.

— Я не чекаю скорої перемоги, — ділиться думками Назар. — Навіть якщо ми матимемо достатньо сучасної зброї, аби відвоювати нашу землю, то мине час, орда оговтається і знову на нас посуне. Дивуюся тим, хто вірить, що війну можна було відвернути. Невже українці не розуміють, що вона триває не один рік і не одне століття… Скільки Росія існуватиме, стільки й намагатиметься поневолити Україну. Московитам ненависні наші генетичні прагнення до свободи, волелюбство, більш ніж тисячолітня історична пам’ять. Вони нас бояться, бо нині вже добре усвідомлюють, що українці здатні знищити їхню недоімперію.

Леонід ЛОГВИНЕНКО