У чому я винна?

Оксана повільно йшла тихою алеєю кладовища. Вирішила провідати могили рідних. Давно вже тут була. Певно, позаростало бур’яном…

Останнім часом почувалася недобре: слабкість, запаморочення, інколи серце хапало, наче хто здавить, а потім відпустить. І не стільки ж їй багато літ, аби вже різні болячки давалися взнаки, і виглядає непогано. Он має двох діток, ще до школи ходять: старший – у десятий піде, менший – у п’ятий.  І роботу ж має, і коло хати клаптик городу є. Словом, ніколи хворіти. А тут ще й із чоловіком якісь сварки постійні. За всілякі дрібниці. То їсти не те приготувала, то не там його речі поклала, то ще до чогось прискіпується… Уже й думала: може, когось має?.. Такі думки ще більше непокоїли.

Згадалося, як Олег колись добивався її уваги. Вона ж була, як жартували, «спортсменка, активістка і просто красуня». До всіх справ в інституті їй було діло, брала участь у різних змаганнях (у школі займалася легкою атлетикою). А Олег був такий сором’язливий. Високий, спортивної статури, хвилювався, коли запрошував у кіно чи так прогулятися, ще й завжди червонів. Боявся на початках навіть торкнутися її, поцілувати. Ось цим і запав їй у душу. Тому з усіх своїх кавалерів вибрала саме його. Навіть тепер, згадуючи ті часи майже 20-літньої давності, його залицяння, посміхнулася… Тепер Олег змінився. Може, і вона в цьому винна?.. Старалася знайти хоч якесь пояснення його поведінці.

…Стала прибирати могилку бабусі. Раптом скраю наштовхнулася на якийсь целофановий пакетик. Спочатку подумала, що вітром занесло. Стала витягати і… відсахнулася.  Всередині щось ворушилося. Оксані стало не по собі. Відразу пригадалися бабусині оповідки про відьом, їхні чаклування, навіть на могилах. Враз відчула, як мурашки розповзлися тілом. «А може, всі мої болячки і сварки саме через це?» – враз майнуло в голові. Розгубилася, не знала, що й робити. Згадала: треба, здається, винести на перехрестя і спалити. Так і зробила. Добре, що людей ніде не видно…

І кому ж вона перейшла дорогу? Ніби нікого сильно не образила, щоби хтось їй бажав смерті. Присіла на лавку. Серце ніяк не хотіло заспокоюватися. Стала прискіпливіше перебирати спогади. Це ж треба було знати, де могилка її рідних, аби тут якусь гидоту закопувати…

І тут раптом у пам’яті наче ввімкнувся стоп-кадр. …Коли закінчувала другий курс, дізналася, що загинула їхня колишня однокласниця Леся. Мама дівчини зателефонувала й просила навідатися… Оксана була старостою в школі. Тому зібрала всіх, кого могла. Із Лесею особливо ніхто не товаришував, вона, як здавалося однокласникам, була трохи дивна. Трималася осторонь. Складалося враження, що живе в якомусь своєму світі, нікого туди не впускала. Оксана пробувала взяти шефство над Лесею, навіть кілька разів заходила до неї додому. Познайомилася з мамою, котра працювала вчителькою літератури в якійсь школі. Жінка завжди раділа приходу дівчини. Її радо зустрічали. А після випускного Оксана все менше телефонувала Лесі. З’явилися нові друзі, нові справи та клопоти, навчання. Щоправда, з Олегом встигла познайомити. Навіть раз у кав’ярні разом посиділи. Леся переважно тоді мовчала… Згадалося, як на похоронах мама Лесі підійшла до неї і раптом випалила: «Це ти винна, що моя дівчинка загинула! Усе через тебе! Ти вкрала в неї кохання! Вона так тебе любила, а ти її зрадила…» Тоді Оксана не надала цим словам значення: з горя що хочеш можна наговорити…

Олеся, до речі, десь поряд і похована. Згадала, як рік чи два тому на кладовищі зустріла маму Олесі. Жінка сама її спинила, розпитувала, як життя. Оксана розповіла і про дітей, і про чоловіка, і могилки рідних показала. Наприкінці розмови мама покійної знову  раптом сказала: «І в моєї Лесечки могло все бути добре, і я би вже внуків бавила…Ти в усьому винна! Вбивця!» – розвернулася і пішла, схиливши голову. Оксану тоді ці слові зачепили за живе. Але ж вона нічого поганого Лесі не зробила…

Невже мама Олесі могла таке вчинити?! І за що? Винною ж бо не почувалася. Але все ж вирішила розшукати могилку Олесі. Знайшла, постояла трохи, помолилася, подумки попросила  пробачення.  Потім зайшла до церкви, поставила свічку за упокій душі.

…З часом Оксана стала почуватися набагато ліпше, зникли болячки. Та й з чоловіком налагодилося, перестали так часто сваритися. Олег навіть став дарувати їй квіти, як колись у юності. Значить, таки помогло?..

Орися ДМИТРУК